Дитяче жертвоприношення

Я знала, що мало статись далі. Її покладуть на жертовник, проведуть обряд, а потім вб’ють. І я безпосередньо буду брати участь в її вбивстві. Повинна брати участь. Та чи зможу? 
Худеньке тіло дівчинки струснулось від холоду підземелля. Вона була бліда і налякана, та все ж стійко трималась за руку моєї напарниці. 
- Проходь сюди. - без жодної емоції промовив жіночий голос, вказуючи на ще один ряд сходів, що вели до таємного приміщення. Я знала, чому напарниця вичавила зі слів будь-яку ніжність, лагідність, тепло. Так потім було легше. Легше вбити. 
Дівчинка сіпнулась на місці, відчувши лід в словах, та все ж не тікала. Наскільки глибоко мати посвятила її в нашу справу? Дівчинка явно довіряла нам. Ми були подругами її матері, що трагічно загинула. Дуже близькими подругами. 
- Може цього можна уникнути? - прошепотіла я на вухо напарниці. Невинні очі дівчинки буравили душу. Їй всього сім. А якби на її місці стояла моя власна дитина? 
- Ти знаєш правила. - суворо сказала вона, не притишуючи голос.
- Знаю, але…Це ж дитина..Ми не мусимо. - намагалась переконати її я. 
- Мусимо. Ти чудово це знаєш. Якби ми померли цю ж ціну заплатили б наші діти! 
- Тихіше! Що може подумати дитина?!
- Вже байдуже що вона подумає. - моя напарниця впевнено замкнула засув дверей. - Вона скоро не житиме. Слава Богам вона сказала останню фразу пошепки. Я розуміла, що вона зробила це не заради дівчинки, а заради нас. Вона всього лише не хотіла ускладнювати справу. І все ж я була вдячна їй за те, що дитина не почула, що на неї чекає. 
- Так холодно..- пожалілась дівчинка і огорнула свої худі передпліччя долонями. У світлі настінних смолоскипів блимнули її очі, безкрайньо сумні. Здавалось вся радость пішла з цих очей після смерті матері. Чи розуміла вона, що декілька хвилин тому, стоячи перед сходами в підземелля, вона востаннє бачила сонце? 
- Сядь сюди - відсутнім голосом напарниця вказала на високий кам’яний жертовник. 
- Вона не залізе, надто високо. - сказала я, оцінивши зріст дитини.
Напарниця шумно зітхнула і підсадила дівчинку на холодну поверхню жертовника. 
- Сиди тихо - зашипіла вона на неї, випутуючись з дитячих рук, огорнувших шию.
Це неправильно, як це все неправильно. Я хотіла підбігти до дівчинки, обійняти її міцно-міцно, сказати що все погане позаду, і я подбаю про неї, обов’язково подбаю. Та замість цього всього я мала вбити її. 
Скоро почнеться головна молитва. З її слів дівчинка зрозуміє, що на неї чекає. Подумки я задавалась питанням, що вона буде робити, як почує другу частину молитви? Зіскочить з жертовника й побіжить до дверей? Буде гучно грюмати в них з криками про допомогу? Чи буде плакати, благати не вбивати її, і лити сльози на цей холодний кахель підземелля, такий самий холодний, як наші серця?
А може вона знає, що на неї чекає? Може мати встигла розповісти їй все перед смертю? 
Я запитальним поглядом поглянула на дівчинку. Поникше тіло, ніяких питань, відсутній погляд. Схоже було на те, що дівчинка усвідомлювала випавшу їй долю. Від цього припущення до горла піднялась нудота. Що ж могло зараз відбуватись в голові дитини, яка розуміла, що приречена на смерть? 
Що, якщо під час молитви вона усвідомить як багато втрачає? Що, якщо рипнеться до дверей, до стін, до чого завгодно лише б вийти з меж моторошного жертовника, що грозив їй смертю? Я хаотично перебирала варіанти можливих дій дівчинки, та більше всього мене турбували навіть не її дії, а мої власні. Моя реакція на її спротив. Що я маю робити з нею? Оглушити її брилою каміння? Прикути її кричущу та плачущу до жертовника? Чи саме я маю зачинити двері в підземелля, коли ми закінчимо, залишивши її там тремтячу, налякану, зневірену, знаючи, що за лічені години все підземелля наповниться водою і її маленьке потоплене тіло буде плавати там, перемішане з грязюкою. Тіло дитини, яку народила моя близька подруга, що померла. Її блакитно-сірі очі, її попелясто-каштанове волосся. Її спадок. І цей спадок ми збираємось знищити. 
Часу було мало. Я ще можу все зупинити. Напарниця швидко прочитала мої наміри по моєму обличчю, і стала в позицію до бою. 
- Ти не посмієш. - зашипіла вона до мене.
Я підбігла до неї і щосили штовхнула. З її голови зісковзнув капюшон, вона боляче вдарилась об кам’яний жертовник. 
- «Діти померлої жриці теж мають померти!»-  гнівно кричала вона, спираючись ліктями на кахель. Я підхопила дівчинку з жертовника і побігла до дверей. Швидко впоравшись з засувом, я закрила двері підземелля з зовнішньої сторони, своїми ключами. 
Я вчинила зраду. Серйозну зраду. Та чи могла я вчинити інакше? Я притиснула тепле тільце дівчинки до себе і побігла по сходах. Треба швидше тікати, ховатися, поки інші сестри-жриці не пішли на наші пошуки. 
Коли ми вискочили назовню - нас щедро огорнули сонячні промені. Я подарувала їй сонце. А ще - життя. В голові пульсувало. Ми стояли на землистому схилі, а попереду нас темно-синьою рискою вигравало море. 
- Що зі мною буде? - спитала дівчинка, і я здогадалась, що мати таки встигла розповісти їй про «особливості» сьогоднішнього ритуалу. 
- Ти будеш жити. Так, жити. Я попіклуюсь про тебе, зроблю все, щоб тобі всього вистачало. «Стану твоєю матірʼю» - додала я про себе. «Дам тобі те, що вже не зможе дати тобі матір».
- Бачиш те море? - кивнула я у бік обрію. Ми ще не раз будемо дивитись на нього разом.
Я присіла перед дівчинкою на одне коліно. Тепер ми були майже одного зросту:
- В тебе буде ще безліч днів народжень, школа й університет, перший поцілунок й власні діти. 
З її очей двома прямими прозорими струмочками потекли сльози. 
Я схопила її за руку і ми побігли вздовж обрію. Ми - дівчинка, що сьогодні віднайшла матір, і жінка, що зрадила своїх сестер заради приреченої на смерть дитини.
Через двадцять хвилин я знайшла заклад, в якій була капсула. Прозора капсула, що захищала від моїх колишніх названих сестер. Я швидко засунула  туди дівчинку. Вона мала чекати там, поки я розберуся. В неї є надія на життя. І я виборю його для неї. 
Скоро сестри в темних, спущених на чоло, капюшонах оточили капсулу. Дівчинка перелякано зиркала на них зсередини. Настала черга мого ходу.