Стовбури - вбивці

Коли вона піднімала голову, то бачила один і той же пейзаж : гігантські секвої, що спрямовували свої стовбури високо в небо. Вона хаотично оглядала їх, міряла оком, чи не хитається якесь з дерев, чи не хилить свої крони до її голови хоча б на міліметр?

За останні дні вона так часто закидала голову назад, що в неї заклякли шийні хребці.

Чорт би побрав ці стовбури!

Що з ними було не так? - тисячі разів питала вона себе. Чому ці кляті дерева почали вбивати?

Оманливою спокійністю ці секвої обдурили багатьох з її групи, прирекши самих наївних на смерть. Стовбури падали раптово, ніби зрізані косою стеблини, що втратили корні. Падали прямо на голови людей, розривали м’язи та кістки, вминали залишки розтрощених тіл і розірваних кишок в обійми ґрунту.

Йти і не зупинятись. - скеровувала вона себе. Не забувати перевіряти дерева. Вона знову поглянула на крони секвой і в голові очікувано запаморочилось.

Ось, знову хилиться! - вона налаштувалась бігти.

Ні- напевне просто запаморочення. Та ноги підкорились інстинкту, вирішивши діяти заздалегідь,  і хутко ринули вбік, забезпечивши тілу безпеку.

Дерево таки хилилось в її бік, з кожною миттю нарощуючи швидкість падіння. Стрімкий шелест гілок об сусідні дерева, свист деревини у повітрі, і ось за її спиною почувся важкий тріск.

- Аааа. Допоможи - волав позаду неї голос.

- Нік! Єдина людина, крім неї, що пережила деревопад останніх днів. Його ноги і частина тулубу придавило стовбуром. Падаюча секвоя, зачепившись об сусідні дерева, повільно хилилася до землі.

- Допоможи, благаю! - хрипів Нік. Вона вхопила його за руки і щосили потягнула. Поперек скувало гострим болем, та його тіло не здвинулось ні на міліметр. Якби в неї була б лопата, вона могла б спробувати вирити під ним рів і звільнити його. Та лопати не було, а дерево з кожною миттю хилилось все нижче й нижче до землі.

- Пробач Нік. Дякую , що рятував мене всі ці дні, та я не можу наражати на небезпеку своє життя. На тобі все повинно закінчитись. Вона вирвала свої пухкі руки з тисків його пальців і за мить стовбур дерева остаточно поховав бідолаху під собою. Дерево-вбивця скоїло ще одне вбивство. Та чи останнє? Їй хотілось сподіватись , що так.

Вона дивилась у всі сторони і не бачила краю лісу. Одна серед тисячі дерев вона розуміла , що скоріше за все одне з них неминуче її вб’є.

Ноги побігли якомога далі від впавшого стовбура, від Ніка, на труп якого вже лізли черви.

Занурена у похмурі думки, вона не помітила випираючий твердий корч і боляче впала.

Якби ці дерева мали роти, вони б уже обсміялися з неї. На кого вони полювали? О так, вона знала відповідь. Вони полювали на двісті п’ятдесяти футову корову. Корову, що під час бігу незграбно притримує своїми пальцями-сосисками вилізше сало з боків - те, що не поміщалось під футболкою. На жирну потвору, в якої хрустить спина із хребтом при кожному русі.

Вона без сумніву жирна, потворна істота. Та ця жирна, потворна істота хоче жити. І поки в колінах були сили бігти - вона буде бігти стрімголов, вижимаючи з м’язів усю швидкість.

А як не буде сили бігти - вона стане повзти.

Дзуськи вам, а не легка здобич! - вона в’їдливо посміхнулась до дерев.