Що приховують контрабандисти

- Йди на горище, кажу! - загрозливо підходячи до мене, сказав мій напарник Тед.

- В цьому немає сенсу. Ми не домовлялись так. Мені залишилось доставити товар покупцеві, і все. - обурений, я не поспішав приймати на себе нові ризики. Очманіти, наскільки їхні пики були самовпевненими. Мало того, що я допоміг їм незаконно ввезти ці бісові вази, та вони ще тепер хочуть, щоб я брав участь у їхній новій махінації, деталі якої я досі не розумів, як і свою роль в ній. І категорично відмовлявся в це поглиблюватись, бо не планував йти на поступки.

- Ти справді думав, що ми зупинимось на цьому, якщо можна заробити набагато більше? - з напівтемряви матеріалізувалась блондинка з зачіскою боб, що весь час мовчки стояла посторонь.

Гидко вищирившись вона продовжила:

- Не валяй дурня, ми не присвячували тебе в усі наші плани, щоб ти не зіскочив, але що ти хотів, коли свідомо приєднався до банди контрабандистів? Може ти розраховував на чесність?

- Ми схожі на чесних людей, а, Тед? - вона штовхнула ліктем Теда і вони разом несамовито загиготали.

- Запам’ятай одне правило: ти новенький, отже, повинен підлаштовуватись до інтересів банди. Ми не відмовимось від дармових грошей. Схема, яку придумав Тед здатна привести нас до успіху. І саме з твоєю допомогою, хочеш ти цього чи ні, ми перевіримо її на практиці. Залишилась лише одна дрібниця…- поглядом вона вказала у бік горища.

Тед знову загиготав, напевне у передчутті того, що чекало мене на горищі.

Я зробив декілька кроків назад. Через мить його пістолет притиснув пульсуючу вену на моїй скроні.

Мені нічого було сказати. Інтуїтивно я розумів, що мої слова не змінять їх намірів. Про себе я вкотре пожалкував, що не прийшов на зустріч зі зброєю. Довірливий кретин! -бурхливо вилаявся мій внутрішній голос.

Оступаючись на половині кроків мої ноги з важкістю ступали по сходах, що вели на горище.

- Бет, ввімкни світло. Зараз я займусь ним. - напівпошепки, з придихом вдивляючись на щось у темряві і важко дихаючи, сказав Тед.

Коли світло розсіялось по горищу, і я побачив, що саме приховувала темрява, мені потемніло в очах.

*         *          *

Солідний афроамериканець ретельно розглядав видряпані на вазі тілесного кольору письмена. Він знову і знову наближував позолочену лупу до невеликих фрагментів стародавнього тексту і щось нерозбірливо бурмотів собі під ніс. Я терпляче чекав, слідкуючи за зміною реакцій на його обличчі від взаємодії з потрапившою йому в руки пам’яткою давнини. Суто задля професійного інтересу.

Ось він вкотре відводить лупу, повільно, не поспішаючи спирається тучними передпліччями на дерев’яні підлокотники, хмурить брови, причіпляючи у роздумах підборіддя подушками вказівного і великого пальців. Потім повторює цикл дій з самого початку. Знову і знову.

Я не раз помічав такі жести у заможних колекціонерів. Я навіть міг спрогнозувати, що буде далі.

Після того, як він обдивиться кожну цікавлячу його деталь, і вдосталь покрутить носом, всім своїм виглядом жаліючись на щось, зрозуміле тільки йому одному, він буде готовий перейти до грошової частини угоди. На цій стадіі всі вони швидко розраховуються, намагаючись якнайскоріше привласнити артефакт.

Пройшло ще майже пів години, як я почув фразу, яка завжди тішила мій слух:

- Гмм...Я купую цю вазу.

Мій клієнт бадьоро піднявся і одразу ж схилився за портфелем, повернувшись до мене спиною.

Час настав. Я наспіх дістав невеликий вологий платок і швидко протер ним руки. Платок встиг відправитись в кишеню до того, як чоловік обернувся до мене, простягаючи товстий білий конверт.

Навмисно спершись зап’ястками на край стола я почав перераховувати гроші. Я вичікував. Ось перед очима промайнула остання непорахована купюра, і через мить стопка доларів була вже складена у конверт. Залишився останній жест.

- Сума збігається. Ваза ваша. - сказав я, і демонстративно прикрив долонями конверт на столі.

Але мій клієнт мене не слухав, його увага була прикута до моїх рук.

- Господи мій! Що це в біса з вами таке? - з цими словами він стрімко відпрянув від мене в протилежний бік стола.

Я поглянув на свої руки і побачив безліч червоніючих та набухаючих пухирів.

- Я не знаю, що зі мною. - пробурмотів я, відмічаючи, що в очах почало роздвоюватись. Руки тремтіли. Раптом я угледів якісь маленькі чорні точки, що копошились в складках шкіри між пульсуючими пухирями. Вони ніби зростали.

-Придивившись я побачив мініатюрні чорняві собачі голови, що котились по шкірі. Це були справжні голови ротвеллерів. Моторошна хвиля з собачих голів. Широко розіваючи голодні пащі, вони одна за одною вгризались в шкіру, пірнаючи в неї массивними зубами.  Господи, що зі мною? Це галюцінація, чи реальність?

Я почав розмахувати руками, силячись прогнати видіння.

- Тед, вашому напарнику погано! Зробіть з цим щось! - закричав переляканий клієнт у бік дверей.

- Викличте мені швидку, будь ласка! - поблагав я його. На жаль це було останнім, що я встиг йому сказати.