Розділ 34

Розділ 34

Ми повернулися в Нову Лесну знову до Квапчикового дому, де нас зустріли з теплом і радістю.

— Слава Господу ви тут, ну і шуму ви наробили! — похитав головою Златуш.

— Ми? — запитав я усміхнувшись.

— Ти краще скажи, як малий? — запитав Лібор.

— З ним все чудово! — відповів дід і ми увійшли до хати.

— Тут наші соколики, ой діти як ж я переживала за вас, як я молилася, цілу ніч пана Бога просила щоб беріг вас!

— Дякуємо пані Ярушко, вашими молитвами ми й врятовані! — подякував я.

— Це правда без молитви ми б тут не були. Ніч така була Златуше ти не повіриш! — Лібор поставив тайстрину на лаву у хаті.

— Та чом не повірю, повірю ти головне розкажи, а я повірю! — старий усміхнувся і вже пригрів вуха до цікавої історії.

— Ви тут! — зрадів Боркуш.

— Повернулися, який я радий! — тихо промовив Юрко угледівши нас.

— Як почуваєшся хлопче? — підійшов я до нього.

— Добре! — тихо відповів він.

— Нічого не болить? 

— Ні! — відповів він мужньо по-чоловічому.

— Добре!

— Де Штеньо? — запитав він.

— Не знаю Юрку, ніхто не знає. Ми його переслідували, і сліди привели до ущелини, а потім напали вовки і врешті решт лавина. Власне Лібор зараз усе розкаже! 

— Вижив він, чи загинув, як думаєте? 

— Бог знає, Він його і судитиме, чи живого чи мертвого!

— Мабуть так краще, Він мудріший за нас!

— Так і є, Бог знає серце кожного, кожного нагороджує і засуджує справедливо, згідно невидимим законам!

— Ну що Юрку, готуйся до весілля! — гукнув до нього бригадир.

— Що пане Ліборе? — не зрозумів Юрко.

— Маєш наречену чи не маєш? — серйозно запитав він.

— Маю дівчину, що подобається дуже! — він аж засвітився і засоромтвся водночас.

— А вона знає про це? — продовжив Лібор.

— Знає! 

— На весілля запросиш? — усміхнувся бригадир.

— Та куди мені весілля, я он нічого не маю, зарано мені про це думати!

— Маєш хлопче. Ти маєш добре і хоробре серце, а це цінніше за все, за будь які багатства, бо багатсво сьогодні є, а завтра воно згоріло, зникло, розпалося, аьо вкрали його, а наша гідність, людяність і чисте серце завжди тут! — він поклав робочу втомлену руку на груди. — Для жінок це найголовніше в нас, але часто вони просто не зізнаються в цьому! 

— Гроші теж вони люблять! — буркнув Боркуш.

— Чужі? Так! Свої жінки ж люблять без грошей!

— Люблять, а коли гроші є люблять ще сильніше! — пожартував Ервін.

— Свої теж! — додав Златуш.

— Ейш ти старий пердуне! — ляснула вона його рушником, що якраз тримали в руках. 

— Ну все годі вам, а то ще захочете кохатися!

— Я з радістю! — він схопив свою жінку жартома перед нами і поцілував. — Що скажеш стара?

— Іди ти, ще навіть не ніч! — розсиіяоася пані Ярушка.

— Послухай спочатку історію!

— Ну давай!

— У Юрка на весіллі посвяткуємо пізніше, хай одужає, в нас тут інша важливіша справа!

— Давай! — Златуш сів за стіл.

— Пані Ярушко замкніть двері будь ласка, щоб ніхто не увірвався!

Вона поглянула на чоловіка.

— Закрий Ярушенько моя двері!

Вона послухалася, зробила як попросили і підійшла до нас.

— Ну що там у вас? — нетерпляче запитав Златуш.

Лібор не без легкості взявся за торбину і грюкнув на стіл. Я взяв свою і зробив, те саме. Старі ніжки дерев'яного столу затремтіли під вагою торбин. Усі поглянули на торбини і на нас. Важко було приховати звук металу всередині.

— Що це? — запитав Златуш поглянувши на нас.  

— Все що тут відбудеться, тут і залишиться!

— Це те що я думаю, а думка в мене лише одна!

— Добре думаєш!

Златуш встав на ноги вперся руками об стіл і привідкрив тайстрину.

— Пресвята Божа Мати! — він перехрестився. — Це ж золото! — вигукнув він.

— Золото? — підхопили вмі інші.

— Тихо-тихо, тссс... Люди, тихенько!

— Це золото, справжнє золото! — Боркуш підскочив на одну ногу, щоб побачити все на власні очі.

Воно виблискувало і вабило.

— Так це золото!

— Скажіть правду звідки воно? Чи не наробили ви дурниць?

— Ні, борони нас Боже!

— Ми знайшли його у колоді!