Розділ 33

Розділ 33

Штеньо набрав собі в тайстрину вдосталь блискучого золота, яке так бажав і повільно йшов ущелиною, рухаючись до бажаного виходу на волю. Через плече здорової руки висів скарб, що повільно розширював матерію тайстрини, а в пораненій лівій бовтався ліхтар, світло якого вже майже догорало і ледь давало необхідного в темряві світла. Те світло, що лишилося в ньому кидало на кам'яні стіни незграбні і химерні тіні, які ладні були налякати найзапеклішого сміливця. Його нога боліла при кожному кроці, як і рука, що несла лхтар. Різке і занадто сире повітря тиснуло груди, колючи трахеї але він йшов попри все, бо нарешті отримав те чого так стльно хотів. Саме зараз ціль його життя полягала в тому, щоб йти, йти заради того блиску, що так світився крізь полотно старої торби. Коли він покинув печерний тунель то знову вийшов до ущелини де почув несамовиту боротьбу і звуки пострілів, дикий рев істот і гарчання вовків. Ліхтар майже догорів, погрожуючи залишити його сам на сам з темрявою нічної ущелини. Щоб піти на зустріч цьому всьому, що він чув попереду біля виходу, та ще й з золотом в руці для нього було недопустимим і навіть самовбивчим. Він обперся об кам'яну скелю, що здіймалася високо аж до зір і перевів подих. Потрібно було обдумати наступні свої дії, тут або пан, або пропав.

— Все ж таки прийшли по мене! — він сплюнув.

Трохи постояв пороздумовував.

— Треба інший вихід, треба інший, інкаше лищуся тут навіки! — він озирнувся довкола, але окрім скель і темряви не було нічого обнадійливого чи обіцяючого віднайти шлях до свободи.

Ліхтар вже погас.

— Щоб тебе!.. — буркнув він і кинув його.

Штеньо підняв голову, ніби шукаючи неба. Над ним розкрився просвіт, крізь нього було добре видно холодне зоряне небо встелене зорями. Зоряне небо ніби впало на нього срібним сяйвом. Місяць завис над стрімкими скелями, блідий, круглий, дивовижно чистий. Місячне світло ледь освітлювало скелі вгорі розкриваючи вузький вихід із ущелини. Штеньо ніби відчув, що його свобода поруч, вона наче зовні кликала його до себе. Він затамував подих приглянувшись до виходу. 

— Боже невже ти є? — посміхнувся він. — Ось вона — моя воля!

Він раптом зібрався з силами і взявся шкрябатися вверх де був досить легкий вихід вгору, якого він не побачив коли чюди входив. Йому здалося ніби самі небеса дали йому шанс. Він зробив перший крок, назустріч зоряному небу, що нібито прирікало йому свободу. Серце в ньму горіло від щастя, ніби вперше за довгі роки життя він усвідомив саму ціль життя.

— Відень? Ні! Прага? Ммм ні! Берлін, Цюрих, Брюссель, Амстердам? Нєє! — Штеньо немов божевільний перераховував вишукані міста Європи. — Париж, йо, Париж курва, Париж! — він посміхнувся від задоволення. 

Ще в дитинстві він мріяв, про міста які назвав. Будучи бідною дитиною з Карпатського села йому кортіло колись в них побувати. Війна дала змогу побачити чималмй шматок Європейської землі, позбавила наголи насолодитися моментами в освітлених ліхтарями вночі міст. Зараз же весь світ перед ним, лише б вибратися звідси і дійти до найближчого селища.

— Я буду там де лиш захочу бути! — прошепотів він, пригортаючи тайстрину до себе.

Золото виблискувало під місяцем провіщаючи щастя. Щастя, якого він так прагнув усе своє життя. Байдужі були постріли і причина конфлікту тих хто боровся перед входом до ущелини. Байдуже було на його учасників, що за істота вбила Грабовскі і куди вона поділася, усе це зараз для нього було байдужим. Коли Штеньо почав карабкатися нагору до світлих зірок то було важко, але ніщо не могло його зупинити. Залишаючи постріли і рик звірів він рухався до мрії. Зірки ставали делалі ближчими з кожним болісним рухом вгору. Кожне хапання рукою і кожне відштовхування ногою були справжньою звитягою, особистою звитягою. Тканина ледь не рвалася від ваги золота. Рука з ногою кровили, але він не зупинявся. Нарешті, останній рух і він вибрався до зірок. Чисте небо зустріло його і рощпростерло перед ним свої таємничі зоряні системи. Чумацький шлях був, як ніколи чітким і яскравим. Місяць освітлював гори і скелясті виступитам куди викарабкався Штеньо. Внизу ще чулися звуки боротьби, але то вже позаду.

— Шлях би го трафив — свобода! — прошепотів він скрививши зуби від болю.

Морозний вітер облизав його до кісток, від чого вони затремтіли. В світлі місяця він розгледів нібито шлях яким можна перейти перевал де вже не зупинить його жодна душа, лишень би витримати ще одну ніч в цих проклятих і наповнених небезпек горах. Тільки він думав собі про це, і одразу ж ступив перший крок. Сніг вже не видавався легкою перепоною перед метою, він налипав до ніг ніби навмисно забираючи сили, яких й так залишилося не так багато. Замерзле тіло потребувало тепла, навіть кров яка сочилася з ран замерзла. Золото гріло лише його душу але не його тіло. Здається якби не воно то він би залишився тут як і більшість тих кого зустрічав на шляху. Грабовскі залишився навічно тут, просто розпростертим на золоті але так і не отримав його, не відчув смак перемоги. Сніг був підступним і ховав під своєю білосніжною скорникою скалисту поверхню. Раптом, зробивши черговий крок Штеньо не відчув твердості під стопою і провалився. Його тіло різко пішло вниз, нога ж застрягла між двома кам’яними виступами і хруснула.

— Курва, а щезло би! — він зойкнув, вчепившись рукою за край провалля. — Боже, Боже! — раптом згадав він Бога.

Тайстрина розірвалася об кригу і усі золоті дрібниці та монети, що в ній розсипались, задзвенівши вдаряючись об кригу, а потім в кам'яну породу невеликого провалля. Дорогоцінне й таке вистраждане золото розсипалося просто в нікуди. Одні монети закотилися в тріщини між камінням, а інші впали в сніг просто біля нього.