Розділ 31

Розділ 31

Зимовий вітер вщух в ту саму мить коли Штеньо разом з Грабовскі підійшли ближче до ущелини. В ту мить не було чутно ні вовків, ні кого іншого, навіть пугач, що всіх лякав щоночі раптом занімів. Така тиша здатна перелякати будь якого сміливця але тільки не тих, хто сильно прагне свого. Штеньо дістав керосиновий ліхтар, який прихопив собі із колиби лісорубів. Він ніс його в тайстрі аж до цього самого місця, для саме цієї миті. Зброя, сірники, кілька сухарів, сигарети і цей самий ліхтар. Усі ці речі були невід’ємною частиною такої небезпечної вилазки, як та яку він робив зараз. Він обережно зняв ліхтар і перевірив в ньому гніт, потім дістав сірники, черкнув і засвітив його. Жовтувате й м’яке світло ліхтаря немов розтеклося по кам'яних стінах при вході до ущелени, освітивши їм шлях до омріяння.

— Страшно? — запитав у нього Грабовскі з лихою посмішкою.

— Що кажеш? Тобі страшно? — відповів він насмішливо ніби не розчув, що той каже.

— Мені вже нічого боятися, я вже зустрічався зі своїм монстром! — посміхнувся він у відповідь.

— Погано зустрічався, якщо лишився живий! — Штеньо знав, як вщипнути краще за будь кого.

— Тому то бажаю зустрітися з ним ще раз!

— Тут я згоден, треба завершити розпочате! — посміхнувся він.

— Завершимо, все буде, як має бути!

— На довго його не вистачить, тож веди! — зауважив Штеньо, що ліхтар не вічний, а ущелина довга.

— Відчуваю, ми тут де треба, скоро він тобі не знадобиться, бо дорогу нам осяє сяйво! 

— Ну ну! — відповів він.

— Йдемо за світлом, тільки не бійся!

— В мене ліхтар і зброя, чого мені боятися? — з гордовитою сміливості запитав Штеньо.

— Того хто ховається в темряві! — відповів Грабовскі.

— Бачив я того звіра, не такий вже він і страшний!

— Ну якщо не страшний то тоді пішли, чого ж баритися ну!? 

Обережно тримаючи світильник перед собою, вони увійшли до ущелени. Ліхтар освітлював вузький шлях і допомагав їм уникнути перешкод під ногами. Грабовскі набрався сміливості йти першим, попри трепіт страху всередині себе, яке не хотів показувати перед Штеньом. Все ж просуватися зі світильником трішки спокійніше, бо так перед очима був принаймні мінімальний контроль над темрявою. 

Поступово ущелина звужувалася, перетворюючись на темний, холодний прохід. Кам’яні стіни здіймалися високо вгору і ховали нічне небо над їхніми головами. Поодинокі сніжинки повільно падали згори, деякі з них танули ще в повітрі, так і не досягнувши поверхні землі. Зимовий вітер затих, здавалося ніби він боявся зазирнути всередину між тими скелями і порушити таємничий спокій. Усе довкола двох шукачів здавалося мертвим і нерухомим. Лише краплі талої води зрідка покрапували із стелі, розбиваючись об уламки кам'яної породи.

Світло, яке привабило їх і заманило сюди не було схоже на жодне інше в своєму роді. Незбагненне і диовижне, зачаровуюче світло заманило дві жадібні душі до ущелини, яка згодом перейшла у печеру. Воно ніби вело їх за собою до заповітної цілі. Перед ними простягався немов тунель, який нагадував добре вирубаний в горі руками людей витвір. Тут вже пахло сирим повітрям і страхом, що перемішалися з авантюризмом, безглуздим і шаленим пройдисвітством. 

Грабовскі вів його ніби знав куди йти, Штеньо ж йшов позаду зі зброєю в руках. Обоє вони ступали обережно, немов зважували кожен свій крок, та з кожним кроком їх жадоба лише зростала і зупинитися було майже неможливо. Проте все ж Штеньо тримав гвинтівку так, щоб вона не вислизнула ненароком з рук. Попри легке одурманення він все ж не забув про небезпеку, яка могла з'явитися перед ними в будь яку мить, що з його погляду не сказати про Грабовскі. Поляк не озирався назад на відміну від Штеня, який робив це час від часу. Тиша здавалася йому занадто підозрілою, вона густішала, а повітря навколо них чинилося дедалі важчим. 

— О це так! — раптом порушив тишу Грабовскі.

— Що таке? — запитав одразу Штеньо.

— Там попереду! 

— Що там? — він намагався простягнути ліхтар ще далі, щоб щось побачити.

— Постав ліхтар! — сказав Віслав.

— Може ще його погасити? — буркнув він.

— Роби так, як я тобі кажу! 

Штеньо послухався.

— Що там в дідька таке? — придивлявся Штеньо.

— Те, що ми шукали! 

Вдалині печери, що нагадувала тунель світилося сяйво, те саме, що вони бачилли ззовні. Світло пробивалося зі скелі нагадуючи тонку золотисту рамку у темряві.

— Це воно, це воно! — пищав від радості поляк.

— А як же звір?

— Бери ліхтарь й пішли, поки нам ніхто не заважає! 

Штеньо підняв ліхтар, ще раз озирнувся назад, згадав молитву "Отче Наш", хотів бува перехреститися та ліхтар і карабін заважали. Пройшовши ще з десять метрів вони дійшли до кінця печери. Перед ними постали важкі металеві двері, що потемніли від часу й вогкості, але не дивлячись на це, не втратили своєї надійності. Масивні двері були досить глибоко втиснуті у скелю, здавалося, що вони є власне частиною самої скелі. Саме звідти із середини кімнати чи місності, яку приховували мовчазні металеві стражі, просвічувалося загадкове золотаве сяйво. Воно мерехтіло крізь вузькі шпарини, немов живе. Згасаючи і спалахуючи знову, сяйво нагадувало дихання якогось невидимого звіра, котрий з вічність дрімав за тими дверима. Їх поверхня була всіяна глибокими подряпинами, а в швах застигла іржа, схожа на засохлу кров. Здавалося, двері пережили не одне століття і мабуть не одного із тих хто намагався їх відчинити.