Розділ 27

Розділ 27

Понад Татрами в зимовій тиші народжувався прохолодний світанок. Небесні зорі, що сіяли вночі ще не згасли, а небо вже поволі наливалося холодною блакиттю. У хаті панувало тепло, в печі потріскували дрова, я прокинувся дуже рано і підкинув кілька дровиняк, щоб підтримувати гармонію затишку. Лібор першим підвівся з ліжка і став одягатися. Я все ще лежав в ліжку під теплим ліжником, мені геть не кортілося вставати. Знову холодний ліс, сніг і робота, та на те вже ми народилися, щоб працювати, тож полежавши ще трохи й налаштувавши думки я теж підвівся. Ми вдвох тихо одягалися, щоб нікого не розбудити.

— Ну що Петьо, пора камо! — говорив він тихо, щоб кого не розбудити.

— Пора Ліборе, пора! — усміхнувся я.

Ми швидко зібралися, вмили обличчя і рушили до виходу, як на виході із хати нас зустріла пані Ярушка. Як виявилося вона встала ще раніше за нас.

— Вже йдете хлопчики? — запитала вона наче мати.

— Треба йти! — відповів Лібор.

— А поснідати? — здивовано глянула на нас.

— Нема часу!

— Ну хоч чаю попийте! — наполягла вона.

— Та ні, дякуємо! — промовив я.

— Еее, ну хоч баника візьміть, поїсте як приїдете, своїх хлопців пригостите! — махнула вона рукою і пішла по випічку.

— Візьмемо, а що, не кожен же день таке їмо! — промовив з усмішкою Лібор.

— Нє, не кожен день, відмовлятися від такого гріх! — додав я.

За мить пані Ярушка з'явилася з двоми смачними баниками, які одразу нагадали мені смак дому в цю холодну пору.

— Один з горіхами, один з маком! — вона дала їх нам. — Все вже йдіть з Богом! — махнула нам рукю немов благословляючи.

— Дякуємо пані Ярушко, ми ніколи не зможемо віддячитися вам!

— Юрко вночі прийшов в себе, я йому дала настоянку, що залишив пан Гершфельд і він заснув. Тож з ним все добре моджете йти спокійно!

— Хвала Богу!

— Я заходив вночі до нього, залишив йому його сопілку! — пояснив я.

Лібор поглянув на мене здивовано.

— Ну, то як одужає буде нам грати!

— Звісно! — усміхнувся я з вірою в найкраще.

Ми вийшли з теплої хати на морозне подвір’я, де сніг рипів під нашими грубими чобітьми. Наш Катерпіллер стояв весь покритий інієм немов то не трактор, якись дивовижний сплячий звір, що прийшов сбди вночі і ляг спочивати оберігаючи дім. Лібор перевірив гусениці і оглянув його довкола, аж раптом він витріщився і промовив.

— Глянь но Петю! — він нахилився й показав на сніг.

Біля трактора чітко виднілися глибокі і надто великі як для людини відбитки.

— Він був тут, небесна сила, ти подивися сюди чоловіче, він тут ходив, на мого пана то йо, то йо дивися! — продовжив захоплено говорити Лібор.

— Йо, знаю Ліборе, знаю, що він тут був! — кивнув я головою.

—Ти з мене що смієшся? — він трохи не зрозумів. — Ти знаєш? — перепитав Лібор.

— Не дивися так, я тобі правду кажу! — мені довелося бути вкрай серйоним, щоб він мені повірив.

— Ти бачив його? Так? Коли ж ти його бачив?

— Бачив! — кивнув я головою.

— І не розбудив мене, не сказав мені? — обурився він із наївністю дитини.

— Я б радо з душею тебе розбудив, лишень він мені показав, що не треба нікого турбувати, от я і послухався! — в той моент я міг здатися безглуздим.

— Якби не сліди я б подумав, що ти приснив щось чоловіче, що ти чудак якись, або напився добряче от і мелеш якусь дурню!

— Ну бачиш, як добре, що ти мене знаєш. Він сопілку приніс Юркові, так от історія вночі трапилася!

— А сопілка була в тій тайстрині, що Штеньо взяв, сволота! — замислився Лібор пригадавши той вечір.

— Думаєш звір його того? Вбив? — запитав я.

— Петрику, тут у цьому лісі є кому вбивати окрім нашого звіра, он тобі вовки живий тому приклад. Думаю той псячий син живий і неушкоджений, краще б його і справді зжерли якісь хижаки, непотреба такого, одна шкода від нього, одне лише зло! — Лібор говорив чесно, його слова можна було зрозуміти та й важко було не погодитися з ним водночас.

— То вже правда, але є факт, він її приніс посеред ночі, немов знав куди йти і до кого, а ще кому її передати!

— На мого пана, та ти щей з ним мав якесь взаєморозуміння, якийсь контакт? — бригадир аж підскочив біля трактора.

— Не смійся з мене. Це було дивно, ми перемовлялися жестами! — поділився я нічною зустріччю.

— Жив би ти сто років Петю! — видав здивовану гримасу він. — І як це було?

— По дорозі розкажу! — усміхнувся я.

— Лиш правду мені скажи, було страшно? Всратися від переляку хотілося, бо якщо ні то ти або брешеш або він геть не звір!

— Хотілося, але цікавість мене переборола, наважився і вийшов, ти б зробив так само!