Розділ 25

Розділ 25

У хаті пахло дровами й свіжоспеченим хлібом. Вогонь у печі потріскував, кидаючи на стіни тремтливі відблиски через вузькі полоски в чугунних дверцятах. Господиня Ярушка розставляла миски на стіл, а теплий аромат гарячої юшки з грибів, змішувався із запахом сливовиці, яку вже нетерпляче взявся відкривав Златуш. Лібор важко зітхнув, скинув тренкотч і присів ближче до вогню. За ним у хату увійшов я, увесь в снігу. З вулиці долітав далекий завив вітру, що обіцяв нічну завірюху. Вона вже спускалася з гір в долину села, що стояло у підніжжі Татр. Усі хто був у домі переглянулися і всілися за стіл.

— Ну, що там з нашими? — нетерпляче запитав Боркуш.

— Все добре з нашими! — відповів він втомлено.

— Ну і слава Богу! — промовив я.

— Лікар чоловік порядний, поміг, влаштував, звісно не за дармо, але все ж в нелегкий час прийняв з розумінням!

— Світ не без добрих людей! — промовив я.

— Правду кажеш!

— Всеодна паскудних більше! — Боркуш похитавши головою.

— Послухай на то є Бог би судити нас, наша справа бути людьми завжди і всюди! — пояснив йому я.

— Ти сказав, як священник в церкві! — розсміявся він.

— Ну починається, сміються знову! — зітхнув я. — Ти зі священника теж регочеш?

— Ну я, та ні!...

— Покажи хто сміється я йому дам, буде в мене тягати ті дрова як миленький! — тепер вже сміявся Лібор.

— Без вихідних! — додав і я.

— Йо так як кажеш без вихідних! — Боркуш підтримав ідею Лібора не второпавши, що він натякає на нього.

— Дивись, як бригадир може! 

— А ти думав дисципліна всьому голова! — сміявся Лібор.

— Лиш би ми його так не розізлили, щоб без вихідних робити! — говорив Боркуш.

— Но тобі і треба трохи відробити у вихідні!

— Відроблю! — здоровань іноді не розумів наших жартів.

— Будь спокійний, ти вже відробив своє. За гроші не переймайся я зроблю все, щоб ви отримали повні зарплатні і якщо дасть Бог поверх того трохи за ушкодження на роботі. Хто бачив де ти ногу зламав, ніхто. Переживеш і гроші отримаєш, а нам ще робити!

— Дякую бригадире!

— Клуці досить вже терендіти, пора їсти, я старалася вас чекала, давайте вже! — закликала господиня до вечері.

— Клуці, як баба каже їсти то треба їсти! — потер долоні Златуш.

— Та ти перший любику, їсти хочеш! — вона поставила перед ним миску з грибним супом.

— Пані Ярушко він більше хоче випити, щоб зігрітися ніж їсти! — усі ми розсміялися.

— Чоловіче добрий я ти скажу одне! — почав Златуш. — Ти правий, але грітися я по справжньому буду ввечері біля Ярушки! — він вхопив її і обійнявши смачно поцілував.

Вона ляснула його фартухом.

— Старий-старим, а любові хоче! — усміхнулася вона.

— Зраз паленки дам тай вперед! — похизувався він перед молодиками.

— А ще солонинки діду! — додав Боркуш.

— Нащо мені солонинки? — здивувався він.

— Бо як з'їж солонини то зможеш любитися всю ніч, аж до самої днини! — ми знову усі розсміялися.

— Чула Ярушко? Ану неси сало! — Златуш щиро зрадів такій пораді від Боркуша.

— Їж уже ти любику мій. Смачного клуці! — побажала пані Ярушка.

— Дякуємо!

Сливовиця розлилася по чарках, кімната пахла вечерею і дровами. Затишок і тепло панували всредині дому, завірюха і мороз вирували ззовні.

— Хлопці тільки щоб зігрітися! — нагадав Лібор. — Завтра вранці Петрику їдемо назад! — поглянув він на мене. 

— Як скажеш Ліборе! 

— Лікар бачу приходив до тебе! — звернувся він до Боркуша. 

— Ось! — той постукав по загіпсованій нозі.

— Давайте ще по одній клуці! — Златуш розливав сливовицю, старий розійшовся.

— Та дай ти поговорити трохи про справи! — зі сміхом трохи остепенив його Лібор.

— Нікуди ті твої справи не подінуться! — махнув він рукою.

— Юрко ще не приходив у себе! — сказав я.

— Ой пане Боже, а що лікар казав?

— По різному кожен приходить в себе, так він сказав!

— Він прийде ще до малого? — поцікавився Лібор.

— Казав вечором загляне!

— Уже вечір! — бригадир аж перестав їсти.

— Прийде він! — заспокоїв я, ти їж.

— Будемо чекати, ми ж ще не лягаємо спати? — запитав Лібор у господаря дому.

— Спати, коли на столі сливовиця? То хіба дурні сплять!

— Нам ранком їхати, а тобі мабуть теж їхати!