Розділ 24

Розділ 24

Ліс поволі занурювався у сутінки. Сонце, що сховалося за Татри ще трохи давало свого світла блукаючим у лісі. Група втомлено переглядувалася шукаючи бодай якогось прихистку в цьому моторошному місці. Мороз міцнішав, а темрява невблаганно сунула з гір. Всього ще година чи дві і холод зробить їх безпорадними попри усю рішучість і озброєність. Загубитятися в цих місцях у цю пору було рівнозначне самогубству. Зимова ніч карала тих зухвальців, хто вперто незважав на обережність і зухвало наважувався кинути їй виклик. Порушити її спокій і її володіння, ще й людям котрі подалися сюди з користолюбними мотивами означало впасти в її немилість. Група Грабовскі мусила знайти собі місце для ночівлі, але поки, що цього їм зробити цього не вдалося.

— Довго ще блукати пане Грабовскі? — звернувся Мачей до свого суверена.

— Має десь тут бути якась халупа! — відповів він так наче згадував де вона є.

— Ви точно певні в цьому? — тепер вже запитував Кшиштов.

— Здається туди! — Грабовскі намагався роздивитися щось далеко між смерек в тьмяному лісі.

— Куди ми йдемо взагалі? — запитав Ервін у Отто так, щоб не чутно для інших.

— Он туди! — Грабовскі показав рукою куди йти.

— Бог його знає, я не знаю Ервіне! — прошепотів Отто.

— Чого ми ще не знаємо Отто? — він прагнув відповіді.

— Побачимо, зараз головне десь заночувати! — для лісоруба важливішим було місця ночівлі ніж те куди вони йдуть.

— Краще б ми залишилися в колибі! — зітхнув Ервін.

— Знову ти взявся за ниття. В колибі тобі золота не насиплять, не ний! 

— Та вже й золота не хочеться!

— Потерпи побачиш все, ще подякуєш! — заохотив його до подальшої подорожі Отто.

— Дуже вірю, що не помилився! — він продовжив йти за старшим другом.

Грабовскі йшов попереду, він взяв на себе ініціативу і вів за групу так наче знав куди йти. Рухалися вони до того місця куди він вказав. Там як він вважав є місце для ночівлі, стара пастуша забути часом хижа.
Раптом тишу прорізало протяжне виття вгорі над ними. Воно начебто долинало здалеку, проте в горах відстань досить оманлива. Здається, що ніби вовки далеко, але насправді можуть бути зовсім поруч. Усі зупинилися настороживши вуха і руки момоволі потяглися до зброї. Сніг під ногами завмер разом з їхніми ногами. Навколо ні душі, лише біліючий сніг, чорні тіні смерек і виття, що сковувало рух і холодило кров.

— От лихо, а я ж казав! — прошепотів Ервін.

— Закрий вже рот, накаркав, добре хоч зараз у нас є зброя, відіб'ємося не ссякай!

— В кого є, а в кого нема! — натякнув він на свою беззбройність.

— Зброю здобудеш в бою! — кинув старий.

— Дуже смішно, аж неможу, ти вмієш підбадьорити! 

— А що я ще тобі можу сказати?

— Мене це надихнуло і заспокоїло! — він витягнув свою сокиру.

— Тримайтеся разом! — кинув Отто, переводячи подих. 

— Не зупинятися. Чули? — гримнув Грабовскі. — Прихисток вже близько!

— Вони голодні, а ми в їхніх володіннях! — промовив до Грабовскі Отто.

— Маєте карабін чого боїтеся?  

— Хто сказав що ми боїмося? — запитав Ервін. — Просто непособі коли чуєш це виття!

— Будьте мужиками і тримайте колону! — він говорив як офіцер.

— Та ми їх сокирою рубали про що ти кажеш? — огризнувся лісоруб.

— Тихо всім! — Грабовскі махнув рукою і зупинився.  Він дослухався вдалечінь. 

— Що там пане? — запитав Кшиштоф.

— Стати в круг усі стали! — закомандував Грабовскі.

Усі заворушилися і взялися робити коло стаючи спинами олне ло одного.

— Ставай позаду мене! — промовив Отто до Ервіна.

Ервін стиснув свою сокиру в руці, іншою ж тримався за ножа. Він послухався свого старшого друга і сховався за Оттовою спиною. Ставши спинами одне до одного всі насторожилися, стискаючи зброю замерзлими руками очікували на наближення вовків, а то і чого іншого, що не менш небезпечне і загрозливе ніж сірі хижаки.

— Кляті вовки! — пробурмотів Мачей.

— Стріляти на ураження при першій де нагоді! — знову наказ від Грабовскі.

— Думаєш вони поряд і прийдуть до нас? — запитав Кшиштоф. 

— Думаю то не вовки! — втрутився поляк Віслав.

— А хто ж пане? — запитав вже Мачей.

— Побачиш хто якщо ще не бачив, почекай побачиш, лише пильнуй!

— Невже снігова людина? — обізвався Ервін.

— Може й вона, а може щось і гірше за неї!  

— Та, що може бути гірше за того сірого звіра? — буркнув з посмішкою Отто.

— Хіба, що сам стана! 

— Хто його знає! 

Вони говорили стоячи в колі і тримаючи периметр, аильнуючи кожне дерево.