Розділ 23

Розділ 23

Зимові сутінки вже густіли над селом Нова Лесна, а мороз в ньому лише кріпнув. На подвір’ї Квапчиків раптово пролунав стукіт копит. Ми подумали, що то Лібор зі Златушем повернулися з Попраду, проте поглянувши у вікно нас чекав неприємний сюрприз.

— Мати Божа, жандарм! — стурбовано промовила господиня.

— Най ся не приказує, що то буде? — здригнувся Боркуш.

— І справді поліціянт! — промовив я дивившись крізь штору.

— Чого він хоче? — занервував Боркуш.

— Ой хлопчики мої і Златуша вдома немає, що ж я казатиму? Чого йому треба? — запереживала пані.

— Без паніки! — впевнено промовив я. — Не переживайте пані Ярушко, я говоритиму з ним. 

— А що з Юрком? 

— Що ж це буде? — запитала Ярушка.

— Накриймо його по шию! 

— Тримай но ще одіяло! — хутко подала пані.

— Нічого не бійтеся, відчиняйте, слухайте, що я говорю і кивайте головами!

— Так і буде лиш говори ти Петю! — похитав головою Боркуш.

— Все буде файно! — я підійшов до Юрка і вкрив його ще однією ковдрою.

За хвилину хатні двері здригнулися від гучного і владного стуку. Жандарму нетерпілося, щоб йому вілкрили. Схоже поліціянтів вчили всього окрім терпеливості.

— Добрий вечір пане жандарме! — привіталася господиня відчинивши двері.

Двері рипнули. Перед пані Ярушкою на порозі стояв чоловік у темно-синьому мундирі з блискучими ґудзиками та карабіном через плече.

— Старший жандарм Штефан Грубий. Прибув з перевіркою вашого дому і документів, маю розпитати про деякі події в окрузі і зокрема у вашому селі! — представився він різко без усмішки.

— Авжеж, пане жандарме заходьте всеодно тут холодно! — господиня говорила ласкаво і гостинно.

Жандарм кивнув жінці і переступивши поріг увійшов до хати. Погляд його ковзнув по столу, по печі, по іконах, що висіли на стіні, і інших речах, що могли икликати у нього будь яку підозру. Він робив це звично, оцінюючи хату всередині за кілька секунд. Абсолютно по всьому, що міг осягнути його погляд було проведено допитливими очима, яку вишукували зачіпку.

— А господар де? — запитав чоловік у мундирі.

— То чоловіка немає вдома! — знітилася пані Ярушка. — Ми щось зробили, що ви навідалися до нас в таку холодінь?

— Чоловіка вдома немає! — повторив він оглядаючи дім, вдаючи, що не чує її запитання.

Ярушка схилила голову і стала витерати руки об фартух в якому вона поралася по хаті.

— Сідайте, прошу, розігрійтеся, надворі ж таки студено! — запропонувала вона.

— Чия машина надворі? — він перейшов одразу до запитань.

— Наша пане стражмайстере! — відповів я, увійшовши до кімнати неочікувано для нього. Я намагався говорити спокійно і розважливо.

— А це хто? — він випрямився і дивився на мене суворо.

— Так це один із хлопців! — промовила господиня.

— Один із котрабандистів? — кинув він дивлячися мені в очі.

— Ні що ви, ми лісоруби, дрова рубаємо, заготовляємо і возимо, це наш трактор у дворі! — продовжив я говорити розважливо.

— Ми? — погляд його став ще суворішим. — Назвіть своє ім'я, а краще покажіть свої документи! — гримнув він.

— Петро Ясничак, ось мої документи! — я дістав усе, що було, метрику, домовий лист і домовленість з Лібором Сташеком, який дозволив мені поїхати на заробітки. 

Він взяв, їх у мене і став пильно перевіряти потріпані папірці при тусклому світлі лампи, що світила на столі.

— Прописка у вас закарпатська, а тут у словацькому окрузі, кожен робітник мусить мати при собі довідку від громади чи дозвіл! — промовив жандарм.

— У мене ж домовленість з паном Сташеком — лісником і бригадиром!

— В кожного заробітчанина мусить бути при собі ще й документ від громади або дозвіл працювати в окрузі. Без того ви тут нелегально. А у вас його немає! — він притримав документи у своїй руці.

— Я цього незнаю, певно, що в лісника якраз і є цей папірець!

— Ніхто нічого незнає, ніколи. Знають все що завгодно тільки не закона країни в якій живуть! — дивився він якось зкоса.

— Перед Богом кажу. Певен, що мої документи вірні і дозволяють тут працювати за законом нашої Чехословаччини! — я наполягав на своєму, адже знав закон і старався його не порушувати.

— Вашої? — ухмильнувся він тримаючи мої документи.

— У нас же одна країна пане стражмайстере! — спокійно промовив я.

— Воював?  

— Воював, довелося, нажаль! — я випрямився струнко, і він теж.

Схоже це схилило його в мою сторону, щоправда зовсім трішки.

— Одна країна, невідомо до коли, але в ній має бути порядок! — наголосив він.

— Погоджуюся з вами, та все ж сподіваємося, що надовго!