Розділ 22

Розділ 22

Сани з коником  різко зупинилися біля старої заставарні, облізлі двері якої були прикриті важкою шторою, що приховувала за собою свої таємниці.

— Ось тут клуку! — промовив Златуш до Лібора.

— Веди діду ти тут знаєшся шо тай як!

Всередині пахло маслом, залізом і тютюном. За прилавком, серед годинників, ножів і старих мисливських трофеїв, стояв сивий чоловік у жилетці, з темними кругами під очима. Він незважаючи ні на що курив люльку. Його очі швидко оцінили Лібора з голови до п’ят. Златуша він вже знав, той заходив сюди якось кілька разів. В такій професії добре мати пам'ять на обличчя, згодиться пам'яти кожного хто тут був і що він залишав, купував чи обмінював.

— Добрий вечір пане! — привітався Лібор.

— Добрий вечір панове, чим можу послужити? — радо привітався чоловік за прилавком.

— Є в нас одна справа! — тихо промовив Златуш, впевнившись, що ніхто їх не чує.

— Бажаєте надійний годинник? Маю великий вибір! — тихо запитав він, торкнувшись блискучого кишенькового годинника з посмішкою на вустах.

— Ні, я шукаю інший товар, власне дежо схожий з годинником, тому пан Злутуш лише провадив мене сюди бо я запитав де найкраща заставарня в місті! — відповів Лібор з розумною підлесливістю, сміливо зустрівши його погляд.

— Ви знаєте, що шукаєте? — запитав господар заставарні.

— Знаю! — спокійно відповів старий вояка. — Я шукаю щось таке, що б’є дуже швидко, до того ж точно й без без жодних збоїв, надійне одним словом! — Лібор, не церемонився і був готовий дістати з кишені гроші, лише б воно того вартувало.

На мить у  погляді господаря заставарні промайнуло розуміння. 

— Якщо я вас правильно розумію то те, що вам треба далеко небезпечніше за те що ви шукаєте, принаймні годинник не вбиває! — натякнув він.

— Годинник набагато безжальний, він вбиває надію на час який в свою чергу вбмваємо ми!

— Час набагато цінніше за будь що!

— Егеж, кому як не вам годинникарю це знати!

Власник кивнув у відповідь і вийшов з поза прилавка, а потім зник у темному проході до підсобки, залишивши Лібора та Златуша серед цокання годинників. Зробив він це так само безцеремонно відчуваючи, що може вторгувати в морозний зимовий день тижневу зарплатню простого лісоруба.

— Зрозумів здається! — Златуш тихо поглянув на Лібора підштурхнувши його рукою.

— За гроші, він і свою жену продасть і власну мати! — усміхнувся він, покепкувавши з продавця.

— Що він там тобі принесе? — цікаво було Златушу.

— Те, що я попросив! — Лібор зберігав спокій.

Чоловік повернувся вже з дерев’яною скринькою. 

— Тепер панове кажіть нащо вам така іграшка? Бо самі розумієте в чому річ! — запитав пронизливо господар.

— Для захисту! — відповів Лібор.

Погляд годинникаря змінився.

— Від вовків мабуть? — уточнив він.

— І не тільки від них! 

— А для кого ще? — вмить змінилася його гримаса.

— Я що на допиті? Чи в полоні у "москалів"? 

— Ні, ні пане, але ж бо це не іграшки! — він розгубився від такого Ліборового натиску.

— Але ж і ви не нянька дітям!

Він поглянув на Лібора, знітився і відкрив скриню. Всередині скрині охайно лежала стара, але доглянута Манліхер М1895, коротка карабінна рушниця, ще з часів Першої світової, така ж сама яку в Лібора вкрав Штеньо.

— Німецька робота, зброя пройшла війну але ще послужить і не раз і не два! — вихваляв він свій товар, та в його словах була чиста правда.

Лібор обережно взяв зброю, приклав до плеча і різким досвідченим вояцьким рухом перевірив затвор.

— Оце те що я шукав! — усміхнувся він задоволено і серйозно водночас.

— Берете? — нетерпіння ледь стримувалося на його обличчі загадковою посмішкою.

— Скільки? — запитав бригадир.

— Триста крон пане! — тихо промовив чоловік.

— Триста? Та за такі гроші три місяці їсти можна! — обурився Лібор.

— Та за триста я б корову купив! — втрутився не менш обурено Златуш.

— То купи корову! — байдуже відповів господар. — Цей пан хоче зброю, хоче вірну подругу, щоб поруч була, а не скотину! 

Лібор, не зводячи очей з прицілу твердо промовив.

— Дорого, дорого! — повторив він.

Повисла тиша, тільки цокання годинників навколо порушувало тишу напівтемного приміщення відмірюючи секунди. Годинникар завагався, знітився ще раз й покрутив носом.

— Двісті п'ятдесят! — нарешті промовив він.

— Двісті, готівкою, просто зараз і патрони в додачу. На цьому розійдемося з миром Божим! — запропонував старий вояк.

Годинникар подумав ще.

— Добре, хай буде двісті! — він розумів, що це й так великі гроші і краще двісті крон ніж нічого.