Розділ 21

Розділ 21

Татри занурилися у тишу холодного зимового ранку, вони спокійно дихали холодом і величчю. Сніг долітав з поривами вітру, які жадібно облизували вершини гір, скелі й величезні дерева. Порошинки, що блистіли на сонці і періодично з'являлися в повітрі дрібними блисками лоскотали обличчя. Важкі крони смерек прогиналися під вагою снігу. З кожною ніччю його ставало все більше і більше, бодай на сантиметр. 

Мороз обплітав увесь ліс тонким крижаним мереживом, яке виблискувало під скромними променями сонця. Двері колиби відчинилися, і в них одразу вдарив морозний подих гір. Сонце ще не піднялося високо, але достатньо шоб косими променями освітлювати дорогу.

— Час йти поважне панство! — коротко кинув Грабовскі і перший вийшов з колиби. Сніг під ногами заскрипів, немов попереджаючи про довгу дорогу.

Кшиштоф і Мачей, як вірні піддані, без жодних вагань ступили слідом за своїм сувереном, несучи зброю напоготові. Отто і Ервін переглянулися, немов вагаючись, але все ж рішуче ступили слідом за іншими. Трохи відставши, вони ще раз озирнулися на колибу, яка вже повільно ховалася за завісою дерев.

Під ногами хрустів сніг. Вершини гір стояли непорушно. Іноді здавалося, що Татри стежать за подорожніми немов мовчазні вартові котрі пильнують вже тисячі років за тим, що шукають тут дріб'язкові люди. Над групою Грабовскі в небі повільно кружляв ворон. Його чорні розмахи крил виділялися на фоні зимової блакиті. Розспівалися зимові птахи, влаштувавши конкурс на найкрасивіший сьогоднішній спів, здається тільки їм не було чим зайнятися.

Група рухалася повільно, кожен крок вимагав зусиль. Отто йшов попереду. Він як людина, яка вже йшла цим шляхом викликався йти першим і вести інших. Позаду нього йшов Віслав Грабовскі зі своїм маузером за плечима, що блищав у промінні зимового сонця, немов гарантував захист від будь-якої небезпеки. 

— Красиво тут! — тихо промовив Грабовскі. 

— Красиво — це коли біля каміна з кухлем пива і жінка поруч ходить! — відповів Отто.

— От де прихований істинний альпійський дух! — засміявся поляк і всі продовжили рух.

— Не розлякайте ліс і тих хто в нім живе! — промовив Ервін.

— Що ви, навпаки це гарне місце і погода для полювання! — промовив Грабовскі, навіть не озираючись.

— Ага, або для того, щоб стати здобиччю! — тихо кинув Мачей але так, щоб ніхто окрім Кшиштофа цього не почув.

—Так! — кивнув той у відповідь.

— Краще триматися разом і йти! — додав Отто теж тримаючи маузера.

Вони обігнули скелю, з якої звисали крижані фіранки. Десь неподалік під сніговою ковдрою дзюркотів тонкий  струмок, дзвінкий немов гірський кришталь. Колиба зі своїм вогнем залишилася далеко позаду. Їхня мандрівка тільки починалася і попереду лежали далека дорога, а з нею і таємниця, що закарбована в холодному камені й снігових вершинах Татр. 

***

Златуш і Лібор увійшли всередину господи залишаючи мороз за плечима. Двері злегка скрипнули тепле повітря обійняло їх. Двоє втомлених чоловіків відчули приємну атмосферу, що дозволяла забутися. 
У теплій слабоосвітленій залі господи, де пахло шкварками, горілкою і димом сигарет Лібор нарешті скинув свій важкий тренкотч, а Златуш теплий кожух. Всередині закладу лунав тихий гомін людських голосів, легкий сміх, запах їжі і пива, переплелися із запахом старої деревини. Дзвін чарок і кухлів легко колихав важке проте доволі приємне повітря.

Вони сіли до столу, до них же одразу підійшла офіціантка. З вигляду років сорока в темному платті з невеликим фартушком з охайним волоссям і з темними очима. Очі її були втомлені та все ще уважні до бажання гостей.

— Добрий вечір панове, чого бажаєте? — запитала вона ввічливо і привітно.

— Добрий вечір чарівна пані! — привітався Златуш.

— Нам два погарчики сливовиці пані! — замовив Лібор оглянувши гарну жінку.

— Що будете їсти?

— Щось тепле і смачне!

— Є свічкова на сметані і моравський врабець! 

— Моравсьий врабець пані! — відповів Лібор.

— Мені теж! — усміхнувся Златуш.

— Зараз принесу панове! — вона хутко подалася віддати замовлення і принести сливовиці.

В кутку господи якісь чоловіки грали в карти з жінками іноді жінки шедро сміялися, але не порушуючи загального спокою.

Офіціантка швидко повернулася і поставила перед ними дві чарки наповнені сливовою горілкою. До них вона принесла їм невеличку закуску, маленькі канапки чорного хліба намазаного молотими шкварками з квашеним огірком.

— Будь ласка панове! — вона глянула на Лібора з цікавістю, як справжня жінка на цікавого їй чоловіка.

— Дякую вам чарівна пані! — Лібор відповів їй взаємним поглядом.

— Їжа буде зовсім скоро!

— Ми знаємо, у вас найкраща господа в Попраді!

— Так і є! — скромно відповіла офіціантка.

— Мабуть справа тут зовсім не в їжі і питві! — додав Лібор.

— А в чому ж пане? — вона радо направила погляд на мужнього, але втомленого чоловіка.

— В персоналі, що люб'язно ставится до гостей! — він зробив їй комплімент.