Розділ 20

Розділ 20

Хата сім'ї Квапчиків була наповнена теплом і запашним ароматом їжі. Пані Ярушка поралася біля столу періодично підходячи до печі. Лікар завітав до Боркуша і наклав йому гіпс. Нарешті здоровань зітхнув з полегшенням, що на його нозі красувався білий чохол, це заспокоїло його. Вперше після всього він усміхався. Яків Гершфельд також перевірив Юрка, який ще спав після операції, що проводилася спеціалістом при світлі лампи і свічки. Здається лікар і справді зробив неможливе, величезна дяка йому за це.

Сонце вже підялося в зимове небо настільки наскільки могло, щоб хоч трохи освітити зимову монотонність. Десь в селі задзвонила місцева церква, дзвін її колокола розсіявся поміж усіх хат і навіть по лісові, що лежав біля них. Татри красувалися на світлому зимовому горизрнті, вигріваючи свої хребти і вершини, як кішки свої хвости і спинки на сонці. З усіх хат граційно і стрімко вилітали шалі із диму. По дорозі, то тут то там десь проїджали сані. Звук коней і їхнє постукування копит по снігу, що перетворювався на черговий прошарок льоду доносився в середину хати. 

Усі заглядали до Квапчикового двору і намагалися розгледіти щось у вікнах проїзджаючи повз і встигали кинути погляд на дивну машину, до стояла в ньому. Катерпіллер був цікавинкою для місцевих, адже люди що тут жили не звикли до таких машин, якими можна тягати дрова не застосовуючи коней. Звісно ті хто був на війні той зустрічався з різними чудернацькими апаратами і новітніми винаходами, останніми машинами сучасності проте більшість населення такого не бачила. Жителі села не оминали чогось цікавого і незвичного особливо коли ти прожив все життя у підніжжі Татр і окрім коней і потяга ти не бачив нічого.

— Обід готовий! — пані Ярушка закликала нас до столу.

Яків Гершфельд закінчив огляд Юрка.

— Я прийду ввечері! — поглянув він на мене.

— Гаразд! 

— Пане Гершфельд вибачаюся дуже, але якби мені не хотілося запросити вас до обіду я не можу цього зробити, бо там свинина! — пані було дуже шкода.

— Сердечно дякую пані Ярушко, якби я не хотів приєднатися мені однаково треба йти! — він так само був ввічливим і розуміючим, як і літня пані.

— Дякую вам за розуміння!

— Так пахне надзвчичайно смачно! 

— Ще й як пахне, ех шкода, що ви не їсте свинини, вона ж така смачна. Цибулька, часничок, шкварочки, солонинка, ммм насолода така!

— Боркуше! — поглянув я на нього, щоб він не чіплявся до чоловіка.

— Все добре, така вже наша доля відмовлятися від всього найкращого, їжі, насолоди, іноді мови і культури, і завжди без батьківщини! — усміхнувся він.

— Але ж ви не відмовилися! — промовив я.

— Мабуть що так, принаймні від людяності, думаю що не відмовився! — проблиснула усмішка на його обличчі.

— Недостатньо народитися людиною, треба нею залишатися і закінчити життя, як людина!

— Як воно закінчиться побачимо, поки намагаємося робити вибір на користь добра!

— Ну ви і філософ! — розсміявся Боркуш.

— Що людина не стане верзти тільки б не працювати руками! — розміявся з ним Яків.

— Не кожен це вміє, як ви кажете — верзти!

— Ну та так воно і є, що ж я піду, на все добре, зайду вечором! — вінаішов до дверей.

— Дякую лікарю! — промовив в слід Якову Боркуш, що сидів вже з гіпсом.

Пані Ярушка провела пана Гершфельда, а я допоміг Боркушу сісти за стіл.

— Ну ти і здоровий чоловіче! 

— Ну вибач Петрику, що вже я зроблю! — Боркуш вмостився за столом де парував гарячий обід.

— Та добре, що здоровий краще ніж здохляком якимсь бути!

Він сів біля столу, якраз повернулася пані Ярушка.

— Так соколики, ану їсти поки гаряче все! 

— Та ми вже з нетерпінням! — слюна в Боркуша вже потекла на смачну сочевицю зі шматками м'яса.

— Ну хто помолиться? — запитала господиня.

— То у нас Петьо по справам говорити з Богом! 

— Я можу помолитися! — зі скромною впевненістю промовив я і помолився, усі сказали амінь і приступили до смачнющої трапези яку нам приготувала чужа людина на чужині.

— Пані Ярушко але то смакота! — Боркуш їв так, що за вухами тріщало.

— Ти не спіши чоловіче, залиш ґазді і бригадиру!

— Там є вдосталь, хай їсть, і ти їж вам сили потрібні! — як турботлива мама говорила вона нам.

— Дякую вам за вашу доброту!

— Та що там тої доброти, жменька душі!

— Не говоріть так! 

— Їж синку! — усміхнулася вона і дивилася на Юрка.

— Лікар сказав, що скоро має відійти повністю від наркозу!

— До вечора?

— Йо ненажеро! — посміхнувся я.

— Дай поїсти!

— Їж-їж бо ведмеді вкрадуть!

— Скорше вовки кляті!