Розділ 18

Розділ 18

Штеньо втікав світ за очі. Хоч і був втомленим та не зупинявся. Скільки ще він буде бігати по цьому лісові в Словаччині? Думки були різні, але вся увага була зосереджена на виживанні. Знову ніч, знову мороз, знову треба перебирати ногами, щоб залишитися в живих, а все інше вже неважливо. Він пробивав собі шлях через сніг, що зручно вмостився на поверхню землі і вкрився морозною скоринкою. Штеньо зупинився, оглянувся нікого не було, ніхто його не переслідував. 

— Я не хотів, візьми його дідько! — говорив він сам з собою в лісовій тиші.

Місяць освітлював ліс, він повільно плив між кронами дерев котрі провисли під снігом, що ватою налип на них. Сьогодні ніч була без опадів, але знову лютувала холоднеча. Десь пугач роздав своє пугу. Штеньо прислухався і від моторошного погукування продовжив рух в глибочінь лісу. Куди він йде і гадки немав, та зараз йому було не так страшно все ж зброя надає впевненості, нехай короткочасної і дріьної та надає. Знову пугу, знову він зупинився, лячно аж до усрачки. Мороз і без того пронизував клітини тіла. Торбина яку він вирвав у Юрка бовталася за спиною. В ній було щось що могло зацікавити Штеня і задовільнити потреби голодного шлунку принаймні на пару днів. Потім якщо він не вибиреться звідси доведеться туго і чотири патрони в карабіні не станут рятівними. Дика природа сильніша за будь яку зброю.

Штеньо рухався, аж доки не втомився йти таким завзятим темпом. Зупинившись він притулився спиною до товстого стовбуру ялини, щоб відчувати свою дупу в безпеці. Якби не місяць і біле полотно снігу він би вже давно заблукав в цих таємничих просторах. Притулившись він віддихувався, притиснувши до себе зброю, як кохану жінку. Тиша запанувала знову, мертва, холодна тиша. Штеньо не зауважив, як і сам пугач в в цій темряві загубився і замовк. Нічний вартовий і сам змучився від того, що лякав усіх кожної ночі. 

Штеньо зняв з плечей тайстрину і заглянув в неї через цікавість. З їжі там були сухофрукти, сухарі, кілька зимових яблук і маленькі шматочки сала. З речей там знайшлися кресало для розпалення вогню, теплі вовняні носки і звичайно його сопілка, якою Юрко грав щовечора в колибі, не даючи засумувати заробітчанам на чужині. Вона завжди чарівно звучала, може саме це і привабило дивного звіра, котрий навілався до зимового укриття людей.

— Юрко, ех Юрко!... — зітхнув Штеньо. — Дурний малий, віддав би мені зброю і з кінцями б розійшлися, а так ех!...

Штеньо не знав, чи виживе Юрко після того як він в нього вистрелив. Звісно це справді була випадковість. Але як він це доведе, перед ким виправдається, хто йому повірить? Врешті перед ким він має виправдовуватися? Він сам по собі, а його життя незалежне від інших. Зараз головне завдання — вижити, знову вижити в цих Татрах. Як виживатимуть інші йому байдуже. Що буде з Юрком теж байдуже, усе байдуже лиш би зігрітися. Він потримав сопілку в руках, оглянув її. Спробував подути, але нічого не вийшло. Сопілка незграбно видала сумне дудчання і лише роздратувала Штеня. Він скрививши гримасу жбурнув її далеко в темінь лісу, щоб вона не нагадувала йому про малого Юрка.
Куди йти він не знав. Вище в гори? А що там? Нижче в долину? Йому ж втекти краще, якщо не повертатися. Йому б десь переночувати. Та де? В колибі? Треба тоді йти в поперек підніжжя Татр, щоб видно долину і бодай якийсь блідий вогник вдалині.

Штеньо знав чого він хоче з того самого моменту, як ступив на засніжену землю Чехословаччини. Штеньо також знав чому поважний Віслав Грабовскі завітав до них, забрів отаку глушину. Поляк міг провести будь-кого та не такого хитрого лиса яким був Штеньо. Перебуваючи ше у Будапешті, тиняючись у пошуках легкого заробітку, який не потребує великих зусиль, Штеньо якось наткнувся на чоловіка який розповів йому одну історію. В тій історії йшлося про золото сховане в Татрах, про сторожа який береже це золото. Звісно тоді підпитому дядьку він не повірив, навпаки посміявся і витурив гроші, але зараз усе змінилося.

З прибуттям на заробітки він згадав цей момент і збагнув реальність сказаного. Тому він так рвався відправитись по слідах сірого звіра, адже одна частина історії з вуст незнайомця справдилася. І дійсно, в цих лісах він зустрів те створіння яке відповідало опису. За його логікою, якщо справдилось одне то має справдитись і інше і те золото, яке начебто є легендою може бути абсолютно реальним і сховане десь там де є блукає цей звір. Віслав Грабовскі очевидь також знає цю історію можливо навіть більше ніж знає сам Штеньо. 

Якщо вже цей чоловік завітав сюди, то він серйозно налаштований. В нього є люди у нього є зброя то чому не приєднатися до нього, до сторони сильних, а потім легко обвести самого Віслава навколо пальця. Якщо золото справді існує і воно буде знайдено це буде гідною нагородою для нього за все спотворене життя, яке так ніколи і не було таким, як він собі того хотів. Ніхто вже тоді йому не потрібен, він зуміє впоратися з усіма, хто наважиться йому протистояти. Або ж навіть можна залишити скарб собі у нього ж є трофейна зброя, щоправда в ній всього три патрони. Можливо і не варто ні з ким об'єднуватися. Якщо сили дозволять і ліс не вб'є його своїми небезпеками то він буде один, а якщо доведеться вступати в союз з кимось то це не буде проблемою, бо Штеньо ще той опортуніст.

Усю дорогу йому було моторошно, неначе чийсь погляд тяжів на плечах і супроводжував кожен його важкий крок. Долаючи снігові кучугури, він побачив щось там попереду, щось темне і високе, подих його уповільнився, а по тілу і без того морозу, що панував довкола пробіглися мурахи. Він дістав зброю і зупинився пильнуючи за кожною тінню. Світло місяця ледь пробивалося крізь густі крони.

— Куди я в дідька забрів? — прошепотів собі Штеньо.

Високе, набагато вище за снігову людину виднілося попереду вище його запланованого маршруту. Він намагався роздивитися незнайоме і жахаюче створіння. Чотири незграбні ногоги і квадратне здоровезна голова з якої стремить величезний язик. Заплющивши і олзплющивши очі в сподіванні, що це від встоми і всіх пережитих страхів йому щось начудилося Штеньо не побачив перед собою нічого нового. Чудернацьке створіння залишалася непорушним, навіть дивувала його мертва вкопаність.