Розділ 17

Розділ 17

Лікар робив свою справу. Я був біля Юрка і допомагав лікареві в операції з діставання кулі. Передавав пану Гершфельду хірургічний інструмент і молився, щоб він зробив все правильно. Лібор курив ззовні із господарем, а господиня клопоталася біля інших наших товаришів, які потребували допомоги. Зорі потроху зникли на зимовому небі, що холодило погляд. Тепер воно було зовсім сумним і безнадійливим. Скоро зимовий, лінивий і неприємний сітанок мав розсіяти темряву.

— Закуримо? — запропонував Лібор Златушу, який вийшов під морозний ґанок.

— Давай!

Вони затягнулися сигаретами.

— Думаєш малий виживе? — запитав Лібор у діда.

— Бог милостивий знає, один Бог!

— Лікар справиться?

— Ображаєш, та то від Бога лікар, руки золоті! — похвалив старий Гершфельда.

— Будемо сподіватися! — Лібор нервував, він був занепокоїний.

— Курва то вас занесло еге? — запитав Златуш.

— Зима вже б мала потроху відходити, ми і пішли! — Лібор випустив чергову хмаринку диму зі своїх вуст.

— Бувають зими звичайні, але не ця, ви не туди і не тоді подалися на роботу! — сказав старий словак наче щось знаючи.

— На що ти натякаєш? — поглянув на нього Лібор.

— Я? Ой Боронь мене Боже натякати на щось!

— Е ні старий, ти щось хотів сказати! — бригадир наполягав.

— Ти кмітливий собака, не проведеш тебе! — посміхнувся Златуш.

— Давай вже розказуй! — Лібор його розкусив.

Старий Златуш обережно зиркнув у вікно свого будиночку де були всі решта, а потім повернувся до лісника.

— Ти чув про сніговніка? — тихо запитав він, щоб ніхто не почув.

— Та як не чув! — усміхнувся Лібор.

— Но а легенду про то чув?

— Про то, про що? — бригадир вдавав ніби нічого не розуміє.

— Про нього! — старий Квапчик похитав головою, щоб розбудити у своєму співбесіднику на його думку кмітливість.

— Так, а до чого тут зима, що вона така довга і люта? Щось голова моя не бере твоїх слів! 

— Так ти, ну, я не знаю! — запнувся старий. — Хитрий, але ще зелений!

— Куди я зелений ти що! 

— Ти в сини мені годишся клуку, забув чи що? 

— Я ж і не сперечаюся пане Квапчик! — він з повагою глянув на старого. — Знаю! — Лібор лише усміхнувся.

— Ех, а мої обидва лягли! — засумував раптом Златуш.

— Дуже шкода! — він поклав свою руку на старе плече Златуша.

— Що вже зробиш. Я навіть не плачу за ними! — зізнався він.

— Зовсім не плачеш?

— Ні!

— Чого ж? Ти ж ніби не черствий чоловік?

— А що я їх поверну? Я піду до них, а не вони повернуться до мене! От тому і не плачу! — пояснив Златуш по-філософськи.

— Тут я з тобою погоджуюся. Болить за живих, за мертвих відчуття спокою, вони непорушно лежать аж до дня суду, а ми ще мучимося в марноті цього життя!

— Так от послухай же ти легенду! — різко перескочив з розмови Златуш, яку сам і почав, сумувати він не збирався, нетерпів розповісти Ліборові легенду яку знав.

— Ну давай, що там за легенда? 

— То було дуже давно, ще коли ці землі підпалали владі угорському королю! 

Був один злий і лютий граф, не мав він доброї слави поміж людей бо жорстокосерде серце билося в його грудях. Люди терпіли кривду, зазнавали страждання і утисків від його руки. Не знав він ні милості, ні співчуття за найменшу помилку чи непослух він жорстоко карав своїх підданих, віддавав на жорстокі тортури без будь якої жалості. Не поважали його люди, а тілько боялися і проклинали в гірких сльозах.

— А до чого тут один граф?

— А до того, що з нього та історія почалася!

Мав він вродливу і добродушну дочку. Вона була його єдиним дитям, немав він омріяного сина спадкоємця, а лише її тендітну, лагідну і вродливу дівчину. Дитина була геть не схожа на нього, добра і чуйна нутром на противагу злосердому батьку. Коли підросла дівчина то стала красунею небувалої вроди. Стан, обличчя, волосся, очі усе говорило в ній про внутрішню красу. Тішився батько донькою, вже і забув про бажання мати сина, тож почав підшукувати їй нареченого серед графів і навіть принців. Та дівча було ще тим подарунком. Попри любов до батька вперта була до його бажань не хотіла за багатих і владних заміж виходити, не бажала вона бути розмінною монетою в його політичних іграх. Не поділяла його поглядів вірила вона в щире і віддане кохання, в любов і все те, що вірять чесні дівчата.

Граф переслідував звісно свої інтереси і охоче приймав усіх хто хотів засватати його красуню лиш би поєднатися в вельможними родами і мати славу з багатством якого досі він не досяг. Дочка ж його відкидала всіх сватаків, граф злився не розуміючи в чім річ, аж доки не дізнався причину її впертості. А причина, як ти здогадався була проста — кохання. Любила вона не тих пишних гусаків, що вітали до замку графа, не тих що приносили заморські подарунки і дивували дивними звірятами, шатами, фруктами і прикрасами. Дівча кохала простого хлопчину, звичайного пастуха, одного із слуг, що чемно і віддано служив графу.