Розділ 16

Розділ 16

Діставшись до селища час наближався до глибокого ранку. Лібор сигналив трактором з усіх сил. Темні хатини з димоходів яких ліниво здіймався дим розсвітилися. У вікнах загорілося світло ламп, а в наших душах — вогонь надії. Ми під'їхали до першої хатини в селі. Якийсь старий словак вибіг з рушницею страшно лаючись. Через торохтіння двигуна не можна було розібрати, що він нам там бажає, але його розведення руками і рушниця говорили, що він не на жарт розлючений. Він був заспаний і проклинав те що йшло йому на зустріч розбудивши від солодкого сну.

— Посрані діти, пси жебрацькі, я вас вб'ю дебіли такі! — старий лютував і лаяв зі зброєю в руках.

Лібор зупинився і посигналивши востаннє зліз з трактора.

— Не спіши старий, у нас біда! — Лібор підійшов до старого, що виліз з хати на мороз.

— Що мені до вашої біди! — дід направив рушницю на Лібора чи то з серйозністтю чи то вдавано.

— Ти що діду головою вдарився? — бригадир підвищив тон. 

— Ти бачив який час? Ти що собі тут розгудівся? 

— Забери цю пукачку, я тобі кажу у нас халепа, там поранені люди. Став би я тормошити мирних жителів, якби не екстренна ситуація? 

— А чого гудеш в пору пізню, хто ти такий? — дід пом'якшав.

— Лібор Сташек, лісник, розробляємо ліс біля Татр. На нас вовки напали, людей мені поранили, тому я тебе і розбудив. Ти вже пробач мене діду! 

— Вовки? — старий опустив рушницю і поглянув на нього здивовано. Він підійшов до причепа неквапливими кроками, щоб переконатися в правдивості слів нічного незнайомця.

— Нема часу, треба лікаря! — промовив я не привітавшись навіть, часу на компліментарність не було.

— Панна Марія, свята Божа мати! — промовив він в замішані коли побачив пасажирів причепу, що потребували невідкладної медичної допомоги.

— Є тут лікар, чи нема в цій глушині нікого? — питав я. 

Юрко вже непритомнів, він втратив чимало крові. 

— Не ображай наше селище гуцулику! — дід одразу збагнув звідки я, битий горобець нічо не скажеш.

— Так є чи нема? — невитримав я. 

— Єврей підійде? — кинув він.

— Хоч араб, лиш би врятувати малого! — мені не було різниці лікар єврей чи не єврей, я немав чогось проти євреїв на фоні антисимітистичних настроїв, які почали набирати обертів в Європі.

— Що ж хлопці, голі ви ся родилися, є тут у нас пан Грешфельд, я піду по нього, а ви заносьте своїх до хижі, я старій скажу і поясню все!

На поріг дому вийшла літня жінка, але ще доволі жвава, як на свої роки.

— Агов Златуше, що там таке? — запитала вона намагаючись розлгледіти незнайомі постатті під світлом місяця біля дивної машини.

— Легка на згадку, ох ці жінки! — посміхнувся старий. Він вмить подобрів і розтопився як лід.

— Ти там Златуше? — перепитала вона.

— Ярушко треба допомогти цим людям, їм потрібна наша горниця! — він попрямував до неї.

— Хто ці люди, що сталося?

— Ярушко немає часу на пояснення, просто постели багато сіна, а я побіжу по Якова! — він поцілував свою дружину.

— Усе так погано? — співчутливим тоном запитла Ярушка.

— Вони лісоруби в лісі наткнулися на вовків і от, шукають допомоги, натрапили на нас то треба помогти!

— О Господи! — вигукнула із жахом його дружина.

— Давай Ярушко поспіши і дай мені мої чоботи будь ласка! — він поклав рушницю обабіч стіни і присів на поріг незважаючи на холод.

— То можна заносити? — запитав Лібор не збагнувши, що в голові в цього діда, то він злий то добрий. 

— Давайте! Як занесете хлопців, то потім занесете дров і води, а я по лікаря! — він взявся одягати зимові чоботи, які принесла йому дружина. Ярушка заметушилася. Накинувши шубку і обмотавши голову вовняним шалем вона подалася в сіник по сіно. Дід Златуш підвівся, взяв рушницю і почемчикував по лікаря. Він зник в снігових кучугурах, які виблискували під світлом місяця.

Я взяв на руки Юрка, і поніс до хати. Потім ми з Лібором занесли Гайдамаха і Піштіка, що ж до Бркуша то він обпершись на наші плечі намагався нам допомогти перебираючи однією здоровою ногою. Ох він і важкий цей здоровань, ламати ногу таким велетам гірше за шию для звичайної статистично-антропометричної людини. Незнайомець став начебто знайомим. Він прийняв нас і дякувати Богу, що ще є люди небайдужі до чужої біди.

***

В двері Якова Гершфельда постукав його односільчанин. Такий нічний стук не обіцяє нічого мирного, він лякає, збурює нутро, а коли ти лікар то він говорить тобі про дві речі. Перша — сталося щось справді кепське. Друга — хтось потребує твоєї невідкладної допомоги. 

— Хто там в такий час? — запитала його сонна дружина покрутившись в теплому ліжку.

— Один Бог знає люба, один Бог..! — він неохоче встав, підкинув дрова в піч де ще жевріли гранинки і підійшов до дверей.

— Хто там так пізно? Ви бачили яка година? — він запитав не відчиняючи вхідних дверей.