Розділ 13

Розділ 13

Трактора все ще не було. Надія на порятунок Гайдамахової ноги ставала все туманнішою і віддалялася розом із сонцем, що невпинно ховалося за горизонт. Усі вечеряли біля вогню в колибі, один лише Штеньо залишався ззовні.

— Може відв'яжемо вже його? — запитав я.

— Поїмо і тоді, відв'яжемо! — відповів Лібор.

— Хай трохи провчиться! — додав Отто смакуючи вечерю.

— Так але вже холодно і він перемерзне!

— Чорт його не вхопить покидька такого! — додав Піштіко.

— Він же ж людина, ми не звірі! — не розумію чому я заступався за нього.

— Скільки там вже часу? — запитав Ервін у Лібора, який мав годинника на руці.

Бригадир поглянув на годинника прижмуривши очі через брак світла і розгледівши час відповів.

— Не так довго на морозі, як ті двоє були кого він залишив напризволяще!

Я промовчав, а що я міг сказати? Захищати його? Тоді за що, які мої аргументи? Виправдовувати? Та ні, теж немає за що! Проте він все ж людина і я вирішив, що цього досить. Я підвівся, одягнув кожух і подався до дверей.

— Куди ти? — запитав здивований Лібор.

— Піду пройдуся! — звісно я не планував просто проходитися і всі це чудово розуміли.

— Петю почекай, поїси як всі, а потім підемо і разом його заберемо! — сказав Ервін, намагаючись затримати мене.

— Щось не дуже їсти хочеться! — виправдався я і взяв сокиру з інструменту, що лежав поряд дверей, а потім вийшов.

— Ах Петьо! — промовив Лібор.

— Залиши його хай дістає того нелюда він же в нас і справді святий, як Штеньо казав! — промовив Отто вуса якого були вимащені салом.

— Хай іде! — махнув той рукою в небажанні переривати нічну трапезу.
Мороз знову лютував. А що йому ще робити зимою, як не морозити? Чому ми йому дивуємося, якщо це його зимовий обов'язок. Фіолетлвий захід сонця простягнувся відблиском на небі понад вершинами засніжених гір. Ніч обіцяла бути морозною, а яка з цих ночей відколи ми тут була не морозною? Правильна відповідь — жодна з ти що були. 

Я попрямував до місця де був прив'язаний Штеньо. Мені не знадобилася лампа адже було ще трохи видно тому я пішов вже по звичному шляху прямісінько до нього. Штеньо прив'язаний до дерева дихав але ледь. Температура повітря видалася нижчою ніж ми гадали і він добряче замерз. Зрештою сам винуватий. Десь хлопці і мали правду, що нічого жаліти дурня, нічого жаліти та чогось я тут. 
Штеньо тремтів і ледве говорив, вірніше він говорив шепотом. Замерзлі губи і безсилля, так і до того світу недалеко, та він не один тут такий, Гайдамах би підтвердив, якби був притомний.

— Ти прийшов? — запитав він з надією розгледівши мене в сутінках зимового лісу.

— Не залишати ж тебе тут! — відповів я зітхнувши.

— Я казав, що ти святий! — ледь посміхнувся він.

— А що тобі заважає бути таким? — запитав я, щоб він задумався. 

— Кров, кров тих кого я вбив! 

— Скажи хто не вбивав? Покажи хоч одного хто безгрішний в цьому?

— В мене й окрім цього багато гріхів!

— В Бога немає гріхів, які б він не міг нам простити. Буває, що ми не хочемо в них зізнатися! — докір вилетів з моїх вуст.

— Моралісте ти дідьків, ти завжди мені подобався! 

— Ех Штеньо чого ти такий?

— Не можемо ж ми бути однаковими Петрику? Яким би ж був світ? Нудним, нецікавим занадто безпечним! — тепер з його вуст вилетіли слова, в яких доволі дивна філософія, якою він жив.

— Ти хоч розумієш, що ти зробив?

— Я лише хотів зброю і піти від вас!

— Але ж ти дурень! 

— Який вже є! — попри все посмішка була на його замерзлому обличчі.

— Я відв'яжу тебе від дерева але натомість зв'яжу тобі руки. Хочу попросити тебе дещо!

— Отакої! — здивувався Штеньо. — Проси! —додав він.

— Прошу не роби дурниць бо тоді я не буду дивитись, що я святий! — суворо попереду я пожартувавши.

— Даю слово! — в цей момент він був згоден на будь-що тільки б його відв'язали і привели до тепла.

— Наче можна твоєму слову вірити? 

— А ти повір! — запропонував той хто майже дві години тому приставив ніж до горла людини.

— Це виклик? 

— Ні це перевірка твоєї віри! — посиізнувмя він.

— Повірю, лишень якщо обманеш отримаєш більше ніж від Лібора сьогодні, а це вже я даю тобі слово!

— Вірю. Куди мені бунтувати і пручатися? Я хочу їсти і тепла! — вперше він говорив чесно, може і справді трохи охолодив розум, що привело його до свіжості.

Я взявся розв'язувати його, як тут почувся вовчий вий та такий сильний і такий лячний, що був би я юнаком напустив би в штани від почутого.

— Все ж таки знайшли нас! — Насторожив свої вуха Штеньо.