Розділ 12

Розділ 12

Відрізаний палець не страшно, страшно стати їжею для хижаків. Саме про це думав Штеньо повертаючись до колиби. Він думав лише про те, що бентежило його і боліло. В його роздумах не знайшлося місця про подумати про його вчинок, не говорячи вже про його сумління. 

— Що сказати коли прийду? Вони ж стануть запитувати! — прошепотів він втомлений.

Скажу як є, а там буде якось головне поспати і поїсти. Добре б було і зброю дістати та це вже таке. Все ж без зброї я буду беззахисний, коли вони повернутся то точно мене з'їдять. Втікав від вовків, щоб не з'їли та люди з'їдять точно. Так розважав Штеньо у втомленій голві, що прагнула сну. 

Зорі поблідли. Сіре небо приховало неясні вогники але занадто пізно вони вже стали свідками жахливої кривавої ночі. Штеньові залишилося триматися свого аргументу і все буде добре. Наблизившись до місця де йшла вирубка він полегшено зітхнув. На горизонті замайоріла колиба, через дах якої ввиблискувало світло вогнища, що палало в ній як серце сповнене життя і енергії. 

— Нарешті, прийшов! — зітхнув він.

Ноги аж плелися від знесилку, він йшов з доволі довгий шлях. Весь мокрий замерзлий з кривавою пов'язкою на руці. Без сорому і сумління він наблизився до дверей колиби і відкрив їх без жодного стуку. 

Двері заскрипіли повідомивши про вторгнення когось ззовні. Ервін, що сторожив цієї ночі аж здригнувся вже ледь не заснувши біля теплого багаття. Він підняв свою голову почувши скрип дверей вхопився за карабін але встиг розгледіти людину. 

— Не бійся, то я! — промовила постать, що стояла біля входу.

— Штеньо ти чи шо? — він 

— Ні, снігова людина! — він увійшов знесилений і підійшов до вогнища немов до джерела сили.

— Що з тобою? Де інші? — запитав Ервін поглянувши втомленими очима на змученого Штеня. 

— Не бачиш чи що? — він стомлено присів біля вогнища, що огорнуло таким довгожданим теплом його замерзле тіло.

— Де інші? — наполегливо запитував він, побачивши перев'яану руку закривавленою пеленкою.

— Боркуш і Гайдамах години з три звідси, приблизно так! — спокійно відповів він навіть не звівши очей, щоб відповісти Ервіну.

— Що з ними?

— Йди і сам подивися, що з ними! — грубо відповів він.

— А де брати Нуцу і Драгушану?

— Нема братів!

— Як нема? — жахнувся молодик.

— Так як є лише наоборот!

— Що сталося? — Запитав Лібор. Бригадир вже проснувся від їхньої розмови, а за ним прокинулися всі інші.

— Вовки з'їли! — його відповідь буквально ошелешила всіх хто там буа. По нашому тілу пробіг мороз, волосся по всьому тілу стало дибки.

— Свята Діва Марія! — витріщився Ервін.

— Ага, вона сама! — Штеньо бажав просто відпочити, а тут справжній допит та інакше бути не могло.
Та це ж він потягнув їх кудись в западню і тим самим в певній мірі взяв за них відповідальність. Виходить він провалив іспит бути лідером.

— Боркуш і Гайдамах живі? — запитав Отто.

— Не знаю! — він дивився лише на вогнище і ні накого більше, чи то через гордість, чи то через сором.

— Як це ти не знаєш? — Лібор підвищив тон одягаючись.

— Коли я їх бачив востаннє то були живі! — відповів він лишень би від нього відчепилися.

— І ти їх залишив? — запитав він строго дивлячись йому в очі. 

— Що значить залишив? Я прийшов сюди щоб повідомити вас і щоб ви пішли по них, ми так домовились! — почав він свої виправдовування.

— Ти їх залишив! — промовив я не мігши усвідомити того, що він зробив. 

— О святоша проснувся, ти якраз вчасно у нас тут суд з самого Божого ранку!

— Треба йти по них вже! — я хутко почав одягатися.

— Що з ними?

— В старого роздерта нога, а Боркуш зламав свою ногу коли переходив потічок. Тому вони не в змозі йти, а нести двох я б не зміг, нізащо! — впринципі його пояснення було логічним, аргумент невинності спрацював.

— Треба взяти аптечку і негайно вирушати!

— Боюсь вона не допоможе! 

— Ви натрапили на вовкі? 

— То скорше, що вони натрапили на нас! — він покашляв.

— Що з пальцем? — допит продовжився від Отто.

— Відрізав! 

— Навіщо відрізати собі пальця? — запитав Пішті.

— Щоб ти запитався в мене телепню!

— Не обзивайся! — огризнувся молодик.

— Я ледь не здох, чого я маю вислуховувати всяку дурницю?

— Ну не здох же, палець заживе, а людям життя не повернеш! —  докорив я йому.

— Палець якби теж не відросте! — пожалівся він як мале дитя.

— Палець ніщо в порівнянні з життям! — продовжив я.

— Тому я його і відтяв, щоб врятувати нам життя! — він поглянув на мене.