Розділ 11

Розділ 11

Боркушу, Штеню і Гайдамаху залишилось зовсім нічого до колиби, до заповітного після всього місця безпеки, тепла, їжі і сну. Боркуш ступаючи сніговими кучугурами несучи Гайдамаха видихся. Стало байдуже, що позаду їх могли наздоганяти вовки, йому просто хотілося спокійно подихати й перевести дух. Він присів, як міг й поклав обережно на сніг свого непритомного товариша і врешті решт видихнув з полегшенням. Нарешті його плечі трохи розкріпостяться від втоми. 

Зорі знову змінили своє розташування на набесному тлі. Земля невгамовно і невтомно крутилась навколо сонця звершуючи свій тисячолітній процес. Вона рухалась своїм плином, як і життя на її поверхні. Зовсім скоро наступить світанок, день заблищить і знову переможе ніч. Знову ясний день замінить її і буде вартувати до того моменту, допоки вона не повернеться знову в свій назначений Богом час. Так змінюється усе але на жаль є речі незмінні, як от люди які пішли вони вже більше не повернуться ніколи і нізащо. 

— Не можна сидіти треба йти! — говорив панікуючи Штеньо.

— Я не можу, дай мені відпочити!

— Не дурій! — додав він стурбовано.

— Відчепися від мене, хочеш то бери його і неси, мені треба подихати. Хай я здохну, зате відпочину! 

— А ти телепень. Здоровий, сильний а дурний, як пень!

— Мовчи краще, бо як дам то погано буде! — сміливо промовив здоровань.

Нарешті він говорив у відповідності до своєї могутності, чому Штеньо звісно був невдоволений, адже йому не подобалася, як Боркуш з ним говорив. Штеньо зрозумів, що більше вже немає на нього впливу. Він замерзлою рукою на якій невистачало пальця сягнув за сигаретами, задоволено запалив одну і припа на коліно неподалік Боркуша з Гайдамахом.

— Він же не вижив! — Боркуш дивився кудись перед собою, здається він здогадався, що стало.

— Хто він? — перепитав Штеньо вдаючи, що не розуміє про що говорить Боркуш.

— Ти робиш себе розумнішим за мене?  

— Трохи розумніший, так! — ухмилився він з сигаретою в роті.

— Так чого ж тоді не забрав його звідти, якщо розумніший? — докорив йому Боркуш.

— Хіба я йому мама чи тато, щоб забирати його? Він забарився, от там його і маєш. А що я? — відхрестився Штеньо.

— А він точно сам залишився? — Боркуш пильно поглянув йому в очі. Штеньові скули вмить забігали.

Боркуш почав щось здогадуватися і ставити незручні запитання, яких він не чекав і на які він зовсім не збирався відповідати. Виявилося, що здоровань був кмітливішим ніж думав собі про нього Штеньо. Він прорахувався і відверто недооцінив того.

— Ти про що? Що ти хочеш сказати цим Боркуше? 

— А чи не ти його там залишив?

— Це як так, що я його там залишив? 

— А так, не знаю як. Всяке може бути. Взяв і лишив його!

Він з пильністю дивився на Штеня.

— Ти щось говориш не те, то в тебе мабуть стрес! — відхрестився Штеньо посміхнувшись в черговий раз.

— Стрес, звісно стрес!

— Лишись дурного, заспокойся здоровило. Все нормально, треба йти, допоки в нас є можливість!

— То візьми і неси його, він не такий вже й легкий, хоча з виду маленький! — Боркуш поглянув на Гайдамаха.

— Мені вистачило, я пожертвував свого пальця дгоя того, щоб спусти ваші дупи з тих клятих дерев. Ще мені когось тягнути на собі?

— А свою дупу не спас? Лишень наші рятував, спаситель який йо!

— Звісно що свою,  вона мені ближча за будь яку іншу, а тим паче ваші, але зі своєю  врятував і ваші дупи. Можна й подякувати, та за добро дякую не чекай!

— Не було б того, не довелось б спасати, якби ти нас не затягував в дідькові голоси, в чортівську авантюру, лиха ідея була! — дорікнув здоровань.

— Ти диви, слово яке він знає "авантюра". Ти сам пішов чи тебе хтось змушував? Ти, як і вони, починаєш нарікати коли нічого не вдалося. Хто знав, що там стая вовків? Ти не мене звинувачуй, а нашого бригадира Лібора, який не дав нам зброї, ось його якраз і можеш звинувачувати! — Штеньо аргументовано перевів стрілки геть від себе.

— А він і не мав нам давати зброю — це його зброя. Ми дурні, що пішли з тобою, послухали тебе даремно! — Боркуш сидів на снігу і набирався сил, він вже жалкував про те у що вляпався. — Ти сам визнав, що нічого не вдалося! 

— Продовжуйте тут сидіти, а я піду, якось жити хочеться! — Штеньо викинув небопалка й підвівся.

— Їм тоже хотілось жити!

— Ти мене звинувачуєш? Ти звинувачуєш мене в їхній смерті? Це я їх пожер? — він запалав гнівом.

— От воно що! Ти сам видав себе! — Боркушу все стало ясно, його здогадка лише підтвердилися.

Штеньо замислився над тим, що сказав, ніби перевіряючи себе, але було запізно.

— "Їхні смерті" ти знаєш, що Драгошану помер!?

— Ну це ж ясно, як Божа днина, залишитися там це вірна смерть! 

— Не здивуюся, якщо саме ти приклав руку до того, щоб він там залишився. А може навіть допоміг йому зустрітися з смертю, чомусь я вже нічому не здивуюся!