Розділ 10

Розділ 10

У темному лісі світилися три вогники сигарет, що виблискували у верхівках засніжених смерек, а внизу навколо тих дерев чутувало семеро пар червоних, що світилися вовчих очей. П'ять проти семи, нерівна сутичка, та нажаль невідворотня. Місяць освітлював засніжений ліс час був пізній, чутно було тільки зловіще залякування пугача і гарчання вовків, що стовпотворилися не зупиняючись ні на мить. Мороз посилився, від відчуття пощипування шкіри він перейшов у сильне поколювання м'язів, а за ним далі наступить тільки відчуття горіння обмороженої шкіри, що свідчитиме лише про переохолодження. Людям дедалі важче було триматися замерзлими руками за стовбур дерева і його гілки. На таке рукавиці які зігрівали оруки не були розраховані, як власне і людські сили, що потроху сковувалися холодом і аж ніяк не додавалися, а навпаки відступали з кожною хвилиною.

Гайдамах ледь тримався, для нього це видалося важче за інших. Рана нестерпно боліла, він почав палати від температури, що вже підскочила вгору. Його невелике тіло почало колотити і судомити, що ускладнювало триматися ха стовбур, як за саме життя. Незрозумілим чином і якимось дивом він з останніх сил тримався за дерево, щоб не впасти в нерівному бою з природою, яка відверто переважала дюдські можливості. Гайдамах вже відчув на собі холодні зуби і лапи вовків, більше відчути цього йому не хотілося. Страх не звалитися їм на голову до їхніх лап було сильною мотивацією, щоб знайти ті сили, які зараз життєвонеобхідні. Останні грами безцінної йому паленки він поклав під серце, випив її до дна, щоб принаймні трішки зігрітися, бодай на якусь мить. В його думках крутилися думки болі і безвихіддя, жодної надії на спасіння у нього не було, як не було її і в решти, що так само відчайдушно трималися за дерева. Хижаки і природні суворі умови оточили людей в жилах котрих поки, що бігала по тілу тепла кров, яка так приваблювала звірів, що вешталися в очікуванні здобичі внизу. 

— Старий як ти? Чуєш мене? Гой Гайдамаху! — звертався до нього Штеньо.

— Знаю! — відповів він.

— Що ти знаєш? 

— Чуєш що каже? — запитав Боркуш.

— Більше, більше цукру! — бурмотав старий.

— Він марить!

— Та я вже зрозумів!

— Треба щось робити, бо звалиться до грома!

— Руки замерзли! — Нуцу скривився від болю, він ледь тримався.

— Хохай на них!

— Не можу я не можу держатися вже, нема сил! — промовив Нуцу.

— Диви старий марить і то держиться, а ти молодий держися бо станеш добрим м'яском для цих потвор!

Вовки були голодні, страшний вий холодив душу, серце завмирало від одного вигляду здоровенних чотирилапих вбивць. Усі тут були не з лякливих та усі боялися і все більше усвідомлювали свою приреченість.

— А старий то добре каже ти нас затягнув сюди! — Драгошану відверто виніс пред'явлення Штеньові.

— Йди ти знаєш куди! — послав його він у відповідь.

— Підеш ти от тільки зліземо звідси!

— Ти сам пішов, а тепер жалієшся! 

— Ти підмовив! — почалося переведення стрілок.

— Як почув за гроші то пішов, а як така непередбачувана ситуація то крайнього шукаєш так?

— Чекай я доберусь до тебе! — погрожував Драгошану.

— Йо-йо доберешся. Доберися, буду лише вдячний, якщо знімеш мене звідси! — глузував Штеньо з ноткою сумної правди.

— Як нам злізти? Чи ми справді тут помремо?

— Боркуше, хоч ти ще не починай нити, щось вигадаємо, а поки тримайтеся! 

— Вони не збираються відходити. 

— А я ідеї придумай щось. 

— Нуцу як ти там?

— Я вже нема сил! 

Його руки замерзли настільки, що вже не в силах було триматися. Навіть таке легеньке тіло, як Нуцове спричиняло велику біль в замерзлих руках, які от от мали відпустити замерзлу кору дерева за яке трималися. 

— Держися, повернемось додому!

— Гайдамах чуєш? 

— Який? — марив старий.

— Клята гарячка, він не тямит шо верзе!

— Тобі б пів ноги відшматували ти б сам не тямив!

— Ти ще протримуєшся агов солдат!

— Я казав треба додати ще цукру!

— Зараза, добре хоч тримається.

Раптом на своєму дереві посунувся вниз стовбуром Нуцу і всі запанікували від переляку за його долю.

— Ей ти що друже? — кричав Боркуш.

— Тримайся, тримайся не відпускай! — ричав переляканий Драгошану своєму брату.

— Немає сил! — відповів Нуцу і невтримавшись зірвався вниз.

Усі закричали та нічого не могли вдіяти. Тим хто все ще тримався залишилося жахливо і безпорадно спостерігати, як їх товариш падає у пухкий сніг прямо в лапи безпощадних звірів. Не такою уявляв собі Штеню вилазку але нічого вже не повернути. Неминучість того, щось сталося була очевидна.