Розділ 8

Розділ 8

Вони пішли, подалися в невідомість та чи повернутся назад, залишилося запитанням без відповіді. Це непросте запитання не давало нам спокою. Та все ж було єдине, що заспокоювало нас, аргумент того, що вони були дорослі і напевно усвідомлюють, що роблять. Проте по правді кажучи чіткого усвідомлення в їхніх діях не було, принаймні ми його там не побачили. Ми ті, що залишилися продовжили працювати і рубати ліс з тими силами, що у нас залишилися. Того ж ранку ми приступили до роботи та це зовсім не так, як коли працює повноцінна команда лісорубів. Наші старання були великими, ми старалися з усіх сил, робили все що було можливим в меншості. Робота не була забавкою та все ж вона робилася під жарти в зимову пору.

— Може вони під вечір повернутся? — запитав я розважаючи вголос.

Усі поглянули на мене.

— Зрозуміють, що все це безглуздо!

— Облиш! Лиши їх вже в спокої! — промовив Отто підострюючи пилку.

— Чого ж Отто, може не знайдуть присніжених слідів і все! — тут і втомлений Пішті присів на свіжий пень щойно поваленого дерева.

— Та забредуть десь між скал де пройти без спорядження неможливо. Згадають про нас і про колибу, про тепло і свій вчинок, повернуться побачиш!

— Мені от всерівно, що там буде, мені й так працюється непогано, трохи важко але бувало й гірше!

— Отто не збреше! — додав наш бригадир, що приклався своїми руками до нашої нелегкої роботи. Він її не встидався, таким є справжній лідер.

— І справді досить думати за них! — сказав я собі.

— Побачиш, повернуться на раз лиш би зустрілися з чимось небезпечним! — посміявся Лібор.

— І я так кажу! — підтримав його слова Ервін.

— Усі перепочили? — запитав Отто пробуючи пальцем щойно наточений зуб полотняної пилки.

Усі кивнули головами.

— До роботи друзі, до роботи, щоб дурні не мучили думки! — усміхнувся він і підвівся з готовністю йти далі.

Чи довго ми могли в меншості триматися тут посеред дикого лісу? Так, ми могли. Звісно, що ми могли бути тут аж до весни, наше положення було набагато кращим ніж тих хто пішов. У нас було укриття, тепло, їжа ну і звісно безпека. А що було у них? Ножі, топірці і ентузіазм щоправда безглуздий, як на мене сліпий. Велике бажання віднайти, щось дивакувате могло з ними зіграти злий жарт адже вони були абсолютно беззахисні. Навіть проти простої лисиці, вовка чи рисі не говорячи вже про снігову людину, яка набагато сильніша, спритніша і вочевидь розумніша за інших жителів лісу, вони нічого вдіяти не зможуть.

То по правді кажучи ми так само як і вони були в невідомості, посеред долини лісу і підніжжя гір, які для нас були невідомими. Єдина наша перевага, що ми залишилися і не піддалися на підбурення Штеня на його марнотну провокаціїю відсліджувати звіра. Навіть те, що ми мали — Манліхер в єдиному екземплярі, що висів за спиною у Лібора не було переконливим захистом. Жодна зброя не надто допомагає коли ти замерзаєш, не надто допомагає коли ти не можеш захиститись від морозу снігу, вже не говорючи про хижака.

Було прикро в серці, Лібор ще більше курив своїх сигарет ніж зазвичай він нервував, але хотів здатися байдужим. Я бачив, як він думав про те, що станеться там з людьми, які свавільно подалися у невідомість. Небезпека може чекати і чатувати на них буквально біля кожного дерева. Лібор переймався ними та зробити з цим нічого не міг. Вони зробили свій вибір і все, що станеться з ними станеться тільки з ними, це станеться десь там подалі від наших очей і ми не зможемо їм допомогти. 

— Може їх наздогнати? — запитав я і так знаючи відповідь на це запитання, але все ж мені хотілось якось розрадити його і заспокоїти себе.

— Чи можна відговорити дурнів бути дурним? 

— Не можна, щоб ти не казав!

— Навіть не стане слухати. 

—Та звісно, що не стане, ми вже це вранці побачили! 

— Бери їх чорт, забуть вже про це!

Він Затягнувся димом і повернулися до роботи.

***

Ліс був безмовним і холодним. П'ятеро сміливих чоловіків впевнено йшли по слідах снігової людини. Сліди притрушені доброю верствою снігу все ще виднілися попереду і здається от-от мали привести їх до тої жоданої мети, яку вони собі змалювали кожнен в своїй голові по-своєму. Вони навіть не знали, яка вона ота їхня мета насправді. 

Куди вони йдуть і кого переслідують? Відповіді не було проте всіх зїдала допитливість, усім було цікаво. Штеньо добре усіх підігрів ідеєю впіймати дивне чудовисько і продати його тим хто зможе його купити, але плану як же вони це зроблять, як втілять в реальність його примху не було, як власне і розуміння кого вони переслідують насправді. Кого ж вони там зустрінуть. Чи може щось зустріне їх? Штеньо в разі чого вирішив діяти на ура, спонтано, хай буде як буде так він жив усе своє життя. Дивно, як він на війні не загинув, але може тому і не загинув бо не думав про загрозу, про смерть а сприймав усе це як пригоду. 

Стежина прокладена могутнім створінням все здіймалися вверх. Відійшовши далеко від місця де залишилися ми розробляючи ліс, вони підійшли до схилів Татр. Сліди завели далеко в гори, де здаволося людина навіть ніколи не заглядала. Боркуш йшов попереду роблячи стежину в снігу для інших. Гайдамах йшов останній, його короткі ноги не дозволяли йти першим, сніг був досить високим, щоб він міг його здолати. Доводилося ступати в протоптані хлопцями сліди.