Розділ 7

Розділ 7

Морозного ранку вже всі були збуджені нічною подією. Не було жодного з-поміж нас хто не говорив би про те що сталося. Усі вже відверто дістали мене своїми запитаннями про дивну істоту котра завітала до нас поопівночі. Вони розпитували на кого вона схожа, що являє із себе, якого кольору і багато чого іншого але що я врешті-решт міг їм відповісти на їхні такі дитячі запитання цікавості? Ніхто нормально не спав, так трошки заснули і вранці вже знову встали. 

Коли Юрко розповідав про побачення я десь сам не повірив йому і зараз мені навіть було соромно перед хлопцем. Тому я одразу попросила в нього вибачення щоб він не ображався на мене що я йому не повіряв. Юрко як справжня дитина, чистий серцем юнак одразу сказав, що він вже забув про це він знає що я засумнівався та знає, що і сам би був недовірливим в такому випадку. 

Особливо збудженим із самого ранку був Штеньо. Лише вставши він активно покурював сигарету і про щось перешіптувався з іншими членами нашої бригади. В Штеньовій голові одразу виникла дивна і водночас безумна ідея. Він говорив, що нам обов'язково варто відправитися по слідах цієї дивної істоти. Дивно що коли вперше цю істоту побачив Юрко то з нього сміялися всі і зокрема головним обсміювачем був він. Та насправді ми й самі не надто вірили коли з цим чудом зустрівся наш Гайдамах. Над старим насміхалися коли він розповідав про очевидне. Отто переказав нам історію про свого дідуся і ми всеодно залишалися скептичне налаштованими попри ясні проблиски реальності цього факту, який усі продовдували вважати всього лише легендою. Можливо не повірили б і мені та дещо, що неможливо було заперечити і побачити очима чи от почути вухами, переконало всіх, що усе це непросто міф.

Окрім свідчення людини, були ще і сліди на снігу які добряче підігрівали цікавість кожного. Щоправда після того, як завітав до нашої колиби лісовий господарь, почався величезний снігопад. Легкі але лапаті сніжинки поступово прикрили дивні сліди, як і будь-що на своєму монотонному але такому граціозному шляху. Сліди величезної могутньої істоти не стали винятком, їм судилося бути притрушеними різноманітними сніжинками цієї зими. Сніжинки потроху поривчатими порціями падали безтурботно до того моменту, як чудернацький звір прийшов до нашої колиби. Під важким тілом і сильними ногами істоти, що незграбно крокувала її сліди стали глибокими відбитками в снігу. 

Допоки було ща що зачепитись і відправитись на пошуки Штеньо з самого ранку активно підбурював нашу команду відправитись і зловити цього дивного звіра. Віднайти його по слідах які ще залишалися в снігу але що ми могли зробити з його пропозицією? Ми не мисливці, мисливець тут один і це Лібор, а ми лісоруби, хоч і колишні вояки та це нічого не значить. Так ми ветерани війни але стріляти один в одного з окопу в окоп зовсім інше ніж відслідковувати і переслідувати хитрющого звіра не схожого на іншу тварину. Вбивати людину на війні простіше ніж бути мисливцем, це мистецтво яке полюбили, а вбивство це злочин до якого нас спонукали імперії. Для цієї справи одного Лібора замало та і один його карабін не зброя зовсім. Зброя ніщо проти істоти, яка ламає її як сухеньку гілочку, так як розповідав про це Отто. 

Лібор наврядчи погодиться на таке, та й навіщо воно йому треба усе це занадто небазпечно адже зарозі піддається не одне життя, а життя цілої команди. Навіщо нам той звір? Врешті решт а що ми б могли з ним вдіяти. Кди б ми його могли запроторити впіймавши? Чим би ми могли його скувати? Ми просто робочі, які прийшли виконувати свою роботу валити ліс. Усе що в нас було — це пили, сокири, ножі, ну і один карабін, який був тільки у Лібора.

Задум був абсолютно абсурдним і це було зрозуміло усім. Принаймні частина нашої команди розуміла, що можна відпоавитися на вірну смерть десь між засніжених гір. Незвичне місце для смерті цікаве, але не потрібне застережливій людині. Я був певен у своїй відмові і у відмові Лібора, інші хоч і розуміли та все ж могли погодитися. Юрко автоматично стане на нашу сторону, Отто теж, а Ервін разом з Отто, адже то його родич. Модливо Пішті теж приєднається до нас, все ж він не такий ризикований хлопець. Щодо інших то вони з великою вірогідністю можуть погодитися на безлузді вмовляння штені і піти з ним.
Штеньо продовжував наполягати збурювати усіх і бути переконаним своєю ідеєю. Він гнув свою лінію, безглуздо, нерозумно, абсурдно. Штеньо наполягав на переслідуванні істоту але нема при тому жодної зброї. Не знав місцевості, як міг знати є Лібор. Знав що знав що на нього там може чекати.

— Хочей йти? То йди! Тебе ніхто не тримає! — промовив обурений його теревеннями Лібор.

— Та я ріду як то справа пішла, я не боягуз як ви!

— Так чого тобі інші? 

— Не хочу сам, разом веселіше!

— Коли вас хтось буде їсти то так внселіше помирати разом!

Штеньо поглянув йому в очі і нічогоо не відповів.

— Куди ти підеш у невідомий ліс? — запитав я.

— Навколо блукають вовки, рисі, кабани, медвідь що не спить, та щей звір могутній, тут в колиьі страшно не те що йьи їм на зустріч! — розсміявся старий.

— Я не хочу боротись проти могутньої істоти яка справді має невідому для нас силу! — промовив Пішті.

— Думаєте вона сильніша за того медведя, що ходить по горах зараз? — запитав насторожено Боркуш.

— Руки її як руки людини, а розум її можливо хитріший за людський, вона Володар цього лісу однозначно А хто ми ми лише заходьки приходьки гості в її місцевості в її горах куди нам іти проти неї де й навіщо що вона до нас завітала то лише однозначно для того щоб поцікавитися!