Розділ 6

Розділ 6

Наступний день не відрізнявся від попередніх. Така ж сама сніжна зима, цупкий мороз, важка робота, замерзлі дерева, вогонь і дрова. Хліб і сало, кулеша і бринза, чай і борщ з кислої капусти, ночівля під ліжником, постійний запах хвої, вечірні жарти і вечірні історії. Сьогодні ми приготували і зібрали до купи ще один стос лісу. Робота йшла добре бригада злагоджено працювала. Одні валили дерева інші їх розпилювали на розміри, ще інші пересували їх в потрібне місце, сніг був у цьому помічником. Тягати і перевертати повалене дерево в снігу легше ніж коли його немає і дерево лягає на не зовсім рівний і дотого ж брудний лісовий ланшафт. Тягнути теж легше, адже менший спротив, а інколи взагалі воно йде, як по смальцю, особливо в мороз, винятком є вологий сніг, тоді він підступно обліплює дерево і густо налиапає до ніг спричиняючи некомфортне пересування. Окрім псячого холоду усе було доволі нормальним і прийнятним.

Особливо зажуреним ходив Гайдамах. Відколи він загубив свою люльку єдине, що його гріло це погарчик доброї самогонки. Її вміло гнала на сливах з любов'ю його стара. Гнала вона для продажу, але що провда на продаж самогонка була трохи інша. Відрізнявся трохи смак, стара Гайдамашка видно заощаджувала на сливах для інших, а от та яку він мав із собою тут була немов справжні питущі парфуми. Лише відкоркувавши здоровезну пляшку аромат розсіювався і лоскотав носи всім хто був поруч. Тож старий розпивав домашні запаси з акуратність, пропонуючи розважливо кожному але не наливаючи занадто багато. Тих хто не пив його паленки він поважав більше всіх, адже дорогоцінний напій поруч з ними не зникав в пляшці на його очах. Курив він тепер свій табак в самокрутках, не пропадати ж добру без люльки. Хай без неї не те, але ''краще так ніж ніяк, а інакше як'' говорив він.

Юрко не виходив з колиби без вагомих причин, аж надто він боявся після того, як побачив незвичну лісову чи снігову істоту. А ще й вечорами кожен розповідав якісь дурні байки. Про вовків, скажених ведмедів блукачів, рисів, кабанів і непевні речі, що траплялися особливо вночі усім хто не бажає спати. Хто вартував вночі лякав ніби щось чув, що хтось ходить і начебто стукає в двері. Тепер вже не зрозуміло правда це чи ні але якщо стукало щось невідоме то чому не увійшло. Та й не вірив я їм бо коли вони розповідали то дуже сміялись. Якби це було насправді, щось лякаюче то вони були б переляканими, як той Юрко або мали б такі очі від страху як Гайдамах, а так це просто лякливі дитячі історії для того, щоб створювати атмосферу загадковості і страху нагнітати переляк одним словом. Я особисто не знаю було щось чи ні та і мене не особливо це не бентежило. Може дійсно малому щось привиділося, а може то був ведсідь але ведмідь би вже давно напав, хто зна, краще забути і працювати, адже ми ж тут, щоб заробити. Сьогодні ми спекли собі хліба і наварили борщу. Тим часом сутінки спали на ліс прокривши білі дерева темним безпросвітнім покривалом.

— Помаж його трохи олією, отак, а тепер накрий рушничком! — направляв я Юрка у його роботі.

— Винеси його на двір, хай остиває! — сказав хтось із бригади.

— Я не піду сам! — відмахнувся хлопчина.

— Там десь Лібор ходить переляку ти! — Штеньо тут як тут.

— Я з тобою піду! — підбадьорив його я підвівшись.

— Так йо, а сам нє! — пояснив він але я все розумів без того.

— Йой перестрашене яке! — Штеньо все сміявся.

— Не бійся! — додав Боркуш.

— А хто казав що він боїться? 

— Так він казав! — пробурмотів Боркуш.

— Там темно, і ми ж посеред дикої природи, звірка навколо нас! — я як завжди намагався всі все пояснити ввічливо.

— Ти шо тоже боїшся? — запитав він.

Я не відповідав, тальки відмахнувся і допоміг Юрку винести гарячі хліби. Ми вийшли назовні. Залишаючи колибу ти залишав тепло, світло і безпеку. 
Ножом не зрізав яблуко і чекаючи хліба нарікав Що коли хліб той буде
Сніг не палав два дні, тому затверділа втоптана стежина не лишала на собі слідів вона була замерзлою. Ми пиставили хліб на замерзлий сніг де ніхто не ходив.

— Дякую що вийшли зі мною!

— За що ти дякуєш? — усміхнувся я.

— Ви не смієтеся з мене! — відповів Юрко.

— Чого би мені з тебе сміятися? 

— Не знаю! — стиснув він юними плечима.

— Сам подумай ну! — я спонукав його задуматися, що навколо є не тільки легковажні люди, що є між ними трохи серйозних вуйків теж.

— Ви мені вірите що я видів ту істоту?

— Я вірю, що ти видів щось, що налякало тебе але це бачив ти, а не я. Тому я допускаю, що усе можливо в цьому житті і світі! — пояснив я йому свій погляд на цю ситуацію.

— Ви не вірите в це?

— Я ж сказав усе можливо! 

—  Значить не вірите! — зітхнув Юрко.

— Ти не звертай уваги на інших, вірять вони чи не вірять головне, що це значить для тебе. І неважливо, шо це невидимі привиди чи любов твого життя яку колись зустрінеш. Думай про себе, а не про те хто в що вірить в кожного своя віра і невір'я!

— Добре! — послушно відповів він наче зрозумів усе що я йому сказав.

— В колибу хутко, грітися! — поквапив я його.