Розділ 5

Розділ 5

Червононосий тракторист Янко уважно вислухав історію з вуст стурбованого Юрка. Його вуса недовірливо ворушилися від почутого над вустами, в яких диміла немов той паровоз сигарета. Він посміявся і пішов до здоровенної машини приводити її в рух і повертатися до найближчого містечка туди звідки він і приїхав. Залишивши нас самих, до його наступного приїзду сюди з провізією. Завівши свій непростий і водночас цікавий транспортний засіб він почав повільно тягнучись, як равлик з хатинкою на своїй спині. Яноко їхав по слідах якими приїхав сюди, вони надійно були сховані під верствою снігу, що впала на них протягом двох діб. Зрештою людина верхом на равлику зникла за першими деревами лісу, поволі повзучи по сніговій долині.

— Добре, старий дав собі погарчик вночі, а ти що пив? Коли ми працювали? — запитав Штеньо у Юрка.

— Та щоб тебе фрас взяв, та не пив я Штеню, не пив! — виправдовувався старий Гайдамах, вже вкотре сьогодні йому доводилось вставати собі на захист.

— Я вам чесне слово кажу, що я видів! — промовив юнак.

— Небелиця й дурня! — запалав Штеньо, ох вже і недовірливий він був.

— Не вірте, але я кажу правду! — в своїй правоті Юрко готовий був побожитися.

— Ліборе ти бачив щось? 

— Не бачив. Не бачив того, що він каже, але бачив яким він був переляканим! — пояснив він із сигаретою в роті.

— Ти віриш йому? Ти ж лісник, ти ж мисливець! — Штеньо волав до його здорового глузду.

— Я вірю йому! — відповів він абсолютно спокійним тоном.

— Казки! — розлютився Штеньо, не так від того, що наш бригадир допускав істинність Юркових слів, як від того, що той все ніяк не поголжувпвся з ним, бючи того по його самолюбству.

— А чого казки? — запитав Боркуш.

— А що не може бути такого чи що? Ніколи не чув про снігову людину? — тут вже досвідченний Отто вступив у емоційну бесіду нашої бригади.

— Та медвідь то люди добрі но що ви слухаєте. Кого ви слухаєте? Ну пофіґлював хлопець ну то чого ви тому таке значення придаєте? — Штеньо не залишав спроб довести усім свою точку зору та чи треба це їм він не запитував.

— Якщо ти так чиниш не значить що всі так роблять! — тут вже я дорікнув йому.

— Яка людина? Яка ще снігова людина?

— Я не знаю! — важко повірити в таке, тут світова війна нещодавно прогриміла, а тут якась людина, що живе поміж гірських засніжених вершин.

— Та бо немає ніякого сніговика ніхто не бачив його ще! 

— Бачив! — заявив Отто.

— Хто? Гайдамах? — розсміявся Штеньо.

— Не знаю, що то було але бачив! — вкотре захистив себе старий.

— Та досить, ми віримо, що ти щось бачив! — заспокоїв його я.

— Мій дід бачив! — знову сказав Отто.

— Вже третій казкарь взявся! — Штеня вже розпирало.

— Я лиш кажу, що бачив мій дід! — суворо повторив Отто поглянувши на нього.

— Так то ж твій дід бачив, а не ти! 

— У мене є всі основи, щоб вірити тій людині, більше ніж будь кому із вас! — гримнув лісоруб.

— Так ти ще нам і не віриш!...

— Досить! — Лібор зупинив безглуздий пообідний балаган. — Отто, тобі слово! 

— Дякую, хоч хтось тут поважає старших!

— Розкажи нам, що бачив твій дід! — спонукав його Лібор.

— Я розповім вам, лише послухайте з повагою до мого родича, це єдине чого я прошу, а вірити чи не вірити в те, що я розкажу вам особиста справа кожного. Мій дід Ленарт Вальдерберг будучи поважним жителем нашого невеличкого села Мелітц завжди розповідав історію про те, як одного разу зустрівся зі сніговою людиною. Багато хто слухав цю історію з розкритим ротом, великі і малі збиралися в місцевій пивній, щоб послухати його захоплюючу історію. Малим я чув її не раз, старий Вальдерберг розповідав її всюди. Вона з одного реального випадку в житті місцевого мисливця перетворилася в справжню живу легенду, яку знали у всьому східному Тиролі, знали і великі і малі.

Одного чудового зимового Альпійського дня мій дід Ленарт запеклий мисливець і його товариші не менш запеклі мисливці, як годиться справжнім альпійцям відправилися на полювання. День був морозним, але сонячним, лютим, але таким захоплюючим, що неможливо було втриматися від справжнього чоловічого хобі. Як розповідав дід Вальдерберг вони вполювали тоді величенького кабана, кілька зайців, але головним трофеєм наприкінці дня став здоровезний олень. Навіть жаль було, що життя такого красення зупинилося так раптово, адже він був настільки прекрасним у своєму роді, що рука ледь натиснула на курок. 

Тієї ночі мисливці залишилися заночувати в лісовій хатині в засніжених горах де вполювали здобич. Вони готували свіжину, розділяли м'ясо, пили альпійську настоянку, співали старовинних пісень і тішилися вдалій зимовій ловлі. М'ясо для родин, дещо можна було продати в місто для якогось графа, а з м'ясом і шкіру і хутро. Тож поки вони займалися справою біля вогнища до пізньої ночі, хтось із них помітив, що в нього пропала рушниця. Здійнявся сміх, а за ним і звинувачення в недоречних для такогого часу і нагоди жартів, а потім ледь не дійшло до сутички. Та благо все обійшлося, але пояснення де пропала зброя одного із мисливців так і не знайшлося. Аж поки не пройшло ще трохи часу і близько до опівночі, шукач своєї зброї втомлений активним полюванням і добре зігрітий альпійською настоянкою заснув.