Розділ 4

Розділ 4

В колибі було тепло. Аромат хвої перемагав над запахом робочого люду. Напівсонні обличчя заворушилися і хаотично почали зиркати на вогнище наважуючись висунути носа із-під теплого укривала. Тьмяне світло вогню освітлювало нашу хатину, потріскуючи язиками полум'я.

— Сплюхи, так і життя проспати можна! — бурчав зранку старий Гайдамах.

Він виправив гордовито груди вперед сидячи біля вогню, гордуючись тим що підтримував вогонь цілу ніч, оберігав нас від потенційної небезпеки. Як той індик, який зранку встає і починає керувати у своєму подвір'ї.

— Дай ще поспати старий! — промовив хтось з під ліжника.

— Не жвиндякай не попоївши! — сказав Штеньо.

— Наче годину тому лягли! — підкреслив Отто.

— От і ледарі, мені що без вас працювати? Качка би вас копнула! — продовжував бурчати старий.

— Йди до фраса! — обурився невиспаний.

— От йди і працюй сам! — знову пробурмотів хтось із під теплого укривала.

— Хай староста з вами розбирається! — буркнув він і підкинув дров.

— Вже світанок? — запитав нарешті Лібор.

— Ще ні, ще можна пів години поспати! — відповів старий.

— Можна й годину! — сказав Лібор і сховався під ліжник. Йому ще кортіло спати.

— А про мене, хоч й цілих дві години! — відхрестився старий і діставши свою люльку підпалив у ній табак, що сам вирощував вдома. 

Він підвівся на свої короткі ноги і вийшов на двір, щоб не палити всередині. Морозне повітря щипало обличчя. Темна ніч ще панувала над лісом і Татрами, навіть не думаючи про відступ перед світанком. 

— А шлях би тя трафив із сим морозом. Де так студено! — обурився Гайдамах втягуючи дим ароматного тютюну з люльки.

До світанку залишилося зовсім нічого, але темінь, що трималася за останні хвилини своєї влади не бажала відступати. З колиби через спеціальний отвір в криші здіймався дим від вогнища. Здавалося, що вона палить разом зі старим, вони як двоє давніх приятелів, просто палять без зайвих слів при своїй зустрічі. За ніч сніг випав до середини гомілки людині середнього зросту, для старого Гайдамаха сніг випав по коліна, а то й трохи вище.

— Ну і псячий морозець! — говорив він з собою відійшовши від колиби, щоб подзюрити. Не виходити ж з тепла на отакий мороз просто так, краще все зробити що думав, ще коли був всередині, в обіймах тепла і швиденько повернутися. Тільки но почавши він ледь розславбився, як щось промайнуло неподалік нього. Він аж стрепенувся і закричав.

— Ааа... Божа сила! А щез бись! — люлька випала з рота на пухуий сніг. Він вимочився на штани, поспіхом повертаючи на місце все що було ззовні. 

Усі почули його переляканий крик і харктерну лайку, але ніхто так сильно не проснувся від цього галасу, як ми з Лібором. 

— Що вже він там реве, як голодна корова зранку? — обурився Штеньо і повернувся на інший бік, абсолютно байдуже.

— Що там таке? — запитав Лібор, висунучши голову з під укривала.

— Та щось сталося! — я чомусь одразу подумав про вовка.

— Ану пішли! — Лібор худко вистрибнувши з-під одіяла, почав однією рукою взувати свої чоботи, а іншою дістав карабін.

Я теж вхопився з під свого теплого ліжника і поспіхом почав одягатися. Як колишні солдати ми хутко одяглися, і кинулися до дверей. У Лібора був карабін у мене лише маленька сокира, яку я взяв з поміж інструментів обабіч дверей. Ми відкрили тугі двері колиби, як раптом із ранішньої темряви на нас, щось накинулося і повалило нас дикою силою всередину колиби не давши вийти. Зараз вже ніхто не міг дрімати, усі заворушилися і почали прокидатися від шуму, що утворився у мирній хатині. Гайдамах був тим, хто накинувся на нас поспішаючи назад до безпечного укриття від того, що він побачив. Назад до тепла, світла і відносної безпеки посеред лісу в якому блукає щось лякаюче.

— Хмари небесні, хлопці не йдіть туди! — перелякано говорив старий намагаючись встати на ноги. — Двері, закривайте двері! — верещав він.

— З тобою все добре? — запитав я, допомігши йому підвестися.

— Добре, а так добре! — зітхнув він.

— Що тебе так перелякало га?

— Я, подзюрити, люлька, чортівна якась! — спантеличений і переляканий він обмацував свій одяг.

— Що там таке? — запитав Лібор зі зброєю в руках.

— Господь Бог знає, я не знаю! — говорив він захекано так і не знайшовши своєї люльки.

— Заєць проскочив, а він налякався! — промовив Штеньо.

— Шо? Заєць? — очі старого ледь не вилізли від обурення і страху.

— Може вовк! — додав Лібор.

— Вовк? — він поглянув тепер тим самим поглядом на нашого бригадира.

— Що ти бачив? Що налякало тебе! — я запитав його спокійно, намагаючись не вистрибнути з колиби у невідомість через вухатого стрибуна, або його уяви, що просто втомилася за ніч.

— Заєць малий, а то велике. Вовк на чотирьох, а це на двох ногах, на двох грім би його побив! — Гайдамах не брехав, по його тілу пробігся цілий мурашник.