Розділ 3

Розділ 3

Ніч міцно вхопилася за крони дерев, легко погойдуючи їх нічним вітром. Через це з густих крон то тут то там сипався сніг, немов борошно з рук умілої господині. Вогонь палко потріскував і жеврів теплом у маленькому нічлігу посеред морозного лісу. Ватра, що яскраво освітлювала доволі затишний і надійний курінь, намагалася говорити з тим, хто сидів біля неї підтримуючи її силу. Гомоніла, а потім шипіла смолою котра виділялася з хвойної деревини. Згораючи вона виділяє чарівний аромат, який натомість огортає все навколо природнім фіміамом.

Лібор слухав гомін вогню, він підкинув сухих дров, що ще вечором були сирими і поглянув на годинник, який показував другу годину ночі. Він сховав його назад до тренчкоту, який носив з часів війни, як і годинник, що завжди нагадував про ті події. Температура всередині піднялася, і він вирішив вдихнути трохм свіжого повітря. Обережно вийшовши назовні, щоб нікого не розбудити і не випустити забагато тепла, він зустрівся з присніженим лісом, над яким височіли Татри. Лапаті сніжинки витанцьовували граціозні рухи, неквапливо стелячись, на білу пелену так і не знайшовши собі пару для танцю. Усі вони різні і немає однакових, тому їм важко зловити когось у цьому вирі зимового танцю. 

Зоряна ніч панувала над землею, на небі красувався її покровитель — місяць. Він любив ніч, як і ніч любила його, інколи між ними ставали хмари, що затуляли його світло і ніхто не міг розгледіти велич її краси, але потім все повторювалося знову, хмари втікали і вже не заважали їм. При світлі свого покровителя, ніч могла показати людям свою справжню красу, привідкривши разом з нею трохи своїх таємниць. Люди завжди вбачили в ночі, щось таємниче і підступне, іноді небезпечне і загрозливе. Через те, що вони погано бачили коли вона царювала, протиставляли її дневі, як щось, що варто перечекати. Сила містичної любові між місяцем і ніччю породила не одну таємницю і загадку, які й досі в час розквіту науки, продовжують хвилююче захоплювати розум людини.

Поглянувши на місяць, Лібор наче привітався з добрим знайомим, якого знав вже давно, але ніколи з ним не говорив, погляд і мовчання от і вся коротка розмова з часів війни. Лібор запалив чергову сигарету, хотів вдихнути глибоко та мороз не дозволив. Він відійшов від куріня із якого вийшов, роглянувшись навколо з сигаретою в роті. Обравши собі місце він знехочу через мороз дістав своє перо і почав швиденько малювати абиякі малюнки. Морозно, перо ледь пише, тихо аж моторошно. Десь в глибині лісу, аж до мурах по шкірі розговорився собі пугач.

— Пугу-у-у! — видавало пишне закутане в пір'я створіння.

— Не спиться тобі? — запитав Лібор зайнятий справою.

— Пугу-у-у! Пугу-у-у! — наче відповідав птах.

— Я не сплю бо пильную своїх працівників, підтримую вогонь, а ти чого не спиш? Тобі ватру пильнувати не треба тебе пір'я гріє! 

Пугач не відповідав.

— Мабуть на зайця полюєш, чи на кого іншого? — говорив Лібор чи то з пугачем, чи то з собою.

— Пугу-у-у! — роздалося знову.

Лібору здалося, що окрім нього і пугача є ще хтось в цьому лісі, хто так само не спить. Він відчув чийсь погляд, стало холодно і ніяково. Додзюравши він сховав свій інструмент і посягнув рукою за спину де висів карабін, щоб бути при зброї на всяк випадок. Пильним стрілецьким поглядом він оглядав освітлену місяцем казково-загадкову частину лісу. Солдати довіряють передчуттям, інколи це рятує життя, тому причина кинути соколиний погляд була мудрою. 

— Пугу-у-у! Пугу-у-у! Пугу-у-у! — почулося тривале залякування нічного вартового.

— Та щоб тобі, чого ти тривожиш мене? — прошепотів Лібор тримаючи в руках зброю.

Окрім обліплених снігом дерев, засніжених кущів і блискучих сніжинок, що продовжували грайливого витанцьовувати свої безтурботні танці і блищати від місячного сяйва, лісник нічого не побачив. Аж раптом одна із молодих смерічок поворухнулася з неї посипався притрушений сніг. Це сталося так немов хтось ховався за нею спостерігаючи за ним. Лібор наче щось побачив, щось, що не схоже на типову звірину в цю пору. Важко було зрозуміти, що це, але точно не олень, не вовк, не пугач. Пугач знову подав звук.

— Пугу-у-у! Пугу-у-у! — ох і моторошно стало в лісі.

Хтось там тай є, Лібор був в цьому певен. Навівши свій Манліхер на молоду смерічку, з якої він тепер не зводив очей і очікував зустрічі з будь яким хижаком. Досвідчений стрілець не схибить тільки хай покажеться його жертва. Тут враз снігопад посилився, майже миттєво сніжинок, що падали стало більше і вони начебто навмисне завадили бачити, що там може ховатися за тим смерековим гіллям.

— Хай тобі, яка ж мерзлячка. Не буду я за тобою бігати, сам прийдеш! — промовив він втомлений ніччю і повернувся до нічлігу. 

Вогонь все горів і потріскував.

— Та ні здалося! — говорив він пошепки, гріючись біля вогню. — То мабуть олень, заблукав у пошуках годівниці із сіном. А чому так високо загойдалися крони? Зачепив рогами! — він дав собі чітке пояснення і не став надавати цьому якогось важливого значення. 

— Ні, здалося, це просто втома! — заспокоїв він себе знову.

Минула темінь, світло дня прогнало ніч. Воно погнало її засніженим густим лісом, а потім вздовж гострих засніжених хребтів Татр, відігнало аж за крайнеба. Наш нічліг примело пухким снігом, вночі була маленька заметіль, але ранок був освітлений сонцем проте із суворим морозним повітрям. Бризент, яким ми огорнули жердини провис над нашими головами від снігу, що давив на нього ззовні. Ліс приховував нічні таємниці, а день заохочував до роботи. Спалося занадто добре, але яким би не був сон праця чекає на своїх героїв, бо робота не йде, як часто говорять люди, натомість робота робиться. Вмившись м'яким снігом, ми випили чаю, поснідали салом, шкварками з цибулею і печеною у ранішньому вогні картоплею. Лібор під ранок закинув до вогню картоплини і завдяки йому ми мали смачнющий сніданок.