Розділ 2

Розділ 2

Сонце виблискувало на поверхні пухкого снігу, але не давало жодного тепла. Попри страшне небажання стрибати з платформи, довелось зламати в собі бар'єр миттєвої нерішучості, вдихнути морозне повітря, видихнути пар і зробити крок вперед. Першим стрибнув Лібор за ним я, а потім стрибнув Боркуш, здоров'як ростом десь ну точно два метри, опинився в снігу. Сніг для нього був по пояс, що не скажеш про нас, які копирсалися в нім, як каченята у воді. Зістрибнувши він розсміявся, ще з більшою силою лунав його сміх коли почали зістрибувати всі інші і пропадати в величезному прошарку сніга, якого небо щедро натрусило за ніч.

Гайдамах, саме так звали найменшого чоловічка серед нас, після стрибку не було видно, він провалився в снігу щез, а на поверхні від нього залишились тільки його шапка й бесаги. На щастя він не задихнувся бо його дістав Боркуш, якому хоч і було смішно, але він швидко зреагував, як качур котрий пильнував своїх каченят. Мені сніг сягав по груди, вприципі як і для всіх інших, я бачив багато зим, але ця вражала мене своєю лютістю і кількістю опадів. Така вже зима цього року, щедра на сніг.

— Вуйко Петю, допоможіть! — покликав до мене Юрко, який теж загубився в снігу.

— Де ти Юрко? —  відгукнувся я на його голос.

— Я тут! — прозвучало позаду мене.

Я розвернувся і побачив малого, що лежав в снігу привалений чиїмись речами. Я одразу ж, але з певними труднощами взявся і розкидав чужі речі, що привалили хлопця і дістав його з під багажу.

— Ти в порядку хлопче?

— Та наче! —  його обличчя було повністю в снігу. — Дякую! —  промовив він віддихуючись.

— Все добре що ти дякуєш! — за такі речі я аж ніяк не чекав подяки бо це обсолютна норма допомоги і доброзичливості, що повина бути притаманна кожному.

— Я дякую і за те, що заступилися за мене! — тихенько промовив він мені обтрухуючись від снігу, що налип на його обличчі і шиї.

— Ай, треба ж комусь поставити його на місце, головне не слухай його, його нерозумні слова не варті уваги! — усміхнувся я.

— Угу! 

Не знаю, чому він тут? Знаю, що він старший і піклується про своїх менших братиків і сестричок, про свою маму, але ж не таким способом, не в такі ж умови, вперше вирушати на заробітки. Та тато загинув на війні і доля турботи впала на його юнацькі плечі. Мені було шкода Юрка, тому що він був дитиною, звичайним юним хлопчиною, дитинство якого вкрала війна і важке життя. Дивлячись на молодого хлопчину я бачив себе, колись такого ж замученого життям юнака, вимушеного проживати його не так, як бажає його серце.

Ми всі були схожі на малих котят, яких кинули у воду, бо сніг був сильніший за нас усіх, але ми намагались з ним боротись і ледь справились з цим завданням. Сніг проник у всі можливі щілини нашого одягу у всі кармани, а найбільше за комір, тому ми попутно прийняли освіжаючі снігові ванни, що додало нам ще більшої бадьорості, яка згодом нам стане в нагоді. Вузкоколійка повільно рушила вперед прямуючи далі своїм призначеним маршрутом. Щойно минув її останній вагон, як ми всі зустрілись з трактором на протилежній стороні. Тракторист сигналив нам і махав рукою, ми так і не збагнули чи це привіт, чи знак того, що нам варто йти до нього. Але допоки ми бовтались в снігу, намагаючись вистроїти колону, щоб рухатись в певному напрямку, він під'їхав до нас, тому його знак насправді був привітом.

***

Трактор привіз нас до густого зимового лісу, де мабуть навіть влітку не бували люди. Як ми дізнались від Лібора, по прибуттю до лісу де ми будемо працювати нам доведеться негайно будувати місце ночівлі, так як виявилось, що тут немає жодного лісового будинку, чи колиби, чи будь чого схожого на стіни із дахом де б можна було хача б сховатись. Така гостинність навряд чи порадує людину, яка їхала з далечини, в морозні дні, яка промокла викупавшись в снігу і ледь не замерзнувши дісталась місця призначення на тракторі. У нас не було вибору, хоч майже всі були обурені і розгнівані, але мороз і сонце, що повільно хилилось за обрій стали для нас мотиваторами. Усіх нас сильно об'єднала проблема ночівлі, житла і нашого життя, спільне завдання стало приоритетом.

Нам не прийшлося видумовуватити чогось зарозумного, складати якийсь ідеальний план бо якщо і захотіли б то нам не дозволяв час. Ми просто керувалися прагматичністю, адже вечір ступав швидкими і морозними кроками, а слідом за ним безмовно йшла його цариця — ніч. Прометали трохи снігу, зменшивши його висоту втоптали периметр і взялися розпалювати вогнище це найперше, що варто зробити. Нагрітися, трохи обсохнути після щирих снігових ван, в яких ледь не потонули, коли зістрибнули з потяга. Звісно, поїсти зміцніти силами і приготуватися до довгої ночі. Гарненько втоптавши собі обране місце ми приготували його для розведення вогню.

Допоки всі втоптували місце було тепло, а як зупинилося знову стало холодно, мороз проникав у кожну клітину тіла і тут Гайдамах дістав пляшку домашнього самогону. Очі від такого щастя заблистіли, як вогні Відня абсолютно у всіх. Штеньо був першим після Гайдамаха в черзі за погарчиком доброї паленки. Всі залюбки взялися за пляшку зігріваючого напою. І тримали її, як святу воду освячену в церкві неважливо якого обряду, головне здатну творити чудеса. Хоч люди і різні, і завжди роз'єднанні конфесійними поглядами, або ж то політичними чи моральними, та є майже одвічні речі, які завжди зможуть їх об'єднати. Любов до звабливого самогону і трішки тепла в морозний день кріпко возз'єдналися, як міста на Дунаї Буда і Пешт. Як слова сполучники з'єднують різні слова так і самогон об'єднує навколо себе різних людей.