Розділ 1

Розділ 1

Холодного зимового ранку ми сіли до вантажного потяга, що їхав маршрутом Ужгород - Кошіце, а потім по прибуттю в місто Кошіце, десь близько десятої години ми пересіли на вузькоколійку, яка була такою ж до біса холодною, як і той потяг. Під час пересадки, на вокзалі в Кошіце нас зустрів чоловік невисокого зросту, приємний з обличчя і добрий очима, він мав стати бригадирем нашої робочої групи, його звали Лібор. Чорне густе волосся пробивалось з під теплої зимової шапки, а темні очі не дивлячись на січневий мороз світились доброзичливістю. Він зустрів нас привітною усмішкою, і одразу ж почав знайомитись, міцно потискуючи наші руки. Лібор почав повторювати наші імена і дивитись кожному з нас у вічі, намагаючись запам'ятати ім'я кожного, щоб не дай Бог не забути кого небудь. Від сьогодні він став людиною, яка несла за нас і наше життя відповідальність.

Вдома у мене залишилась кохана дружина і п'ятеро діток, двоє хлопчиків і троє дівчаток, які були для мене найбільшим скарбом. Мені трохи було не пособі, я не з тих хто все життя просидів на одному місці і не бачив світу, але саме ця подорож вселяла в моє серце тривогу. Тому я відчував себе дещо стурбовано, хоча так і не міг зрозуміти чому. Не знаю звідки навіювались думки, що з нами може щось трапитись, тому головною думкою в моїй голові було повернутись до своєї сім'ї, впевнений що й інші теж бажали того ж, що і я, не зізнаючись в цьому одне одному. Перше, що я побачив у Ліборові, це його людяність, доброта і відповідальність за свою роботу. Тож Лібор мені сподобався, я одразу ж видихнув з полегшенням, що над нами буде відповідальна і розумна людина. Тому я став спокійніше дивитись на наш колектив, що утворював справжній міжнаціональний вінегрет.

Після знайомства усі ми намагались зігрітись у вагоні вузкоколійки, за яку Лібор вже встигнув кілька разів вибачитись. Вибачався він за те, що ми обділені більш комфортним транспортом, але фактично іншого в таку пору року у нас не було, тай шляху іншого у нас теж немає. Тому ми заспокоїли його і пояснили, що усе розуміємо, тому йому не варто, аж так сильно перейматись за нас. Дехто із нас повернувся з війни, тому що могло бути гіршим за холодні окопи і холодну кров у наших серцях. Так, це саме ті спогади, які назавжди хочеться забути, це саме ті дні життя, які хочеться стерти з історії, це саме той жах, що змушує прокидатись спокійної і мирної ночі. Це і сором і гордість, що переплелись у твоїй душі, страх і сміливість, які навічно закарбовані у твоєму серці, це зло і добро, які назавжди поєднались у тобі.

Ніхто не чекає війни, а вона приходить, люди не готуються до неї, але готові вбивати. Вбивати - робити те, на що ніколи б раніше не наважились, але з приходом війни, це стає нормальною справою. Людина, яка ще вчора займалась своїми справами і жила своїм життям, вже наступного дня, стає безжальною машиною вбивства, що несе тільки смерть. Долаючи свою дорогу, ми всі сиділи на своїх речах і мовчали, мовчали бо було холодно і не було про, що говорити. Так буває коли їдеш у невідомість, до того ж панував міцний мороз, який заважав почати комусь із нас теплу розмову. Усі були нервово-спокійні, таким був і я, не знаю чому, можливо я став таким після війни. Кого не змінює війна? Мабуть бездушного, який вистроїв непідступні барикади, навколо своєї душі. Поле бою стало для мене, відкриттям нового життя, я народився знову. Якби мені колись довелось написати мемуари про свою участь у війні, то я б підсумував усе застосував лише кілька слів - я зустрів Бога посеред вогню пекла.

Через шпарини пошарпаного вагону, я намагався вловити чисте повітря, бо всередині вагону вже сповна панував дим низькопробного табаку. Усі мовчали і курили, курили і мовчали, лише зрідка посміхуючись кривими посмішками від яких аж ніяк не повіювало теплом в таку псячу холодінь. День був морозним, але сонячним, хоч зимою сонце не затримується надовго в небі, але воно встигає окрасити своїм промінням холодну пору. Я не побачив чогось нового, земля Словакії була максимально схожою на нашу землю, такі ж поля, дерева, гори, і люди в кінці кінців, яких ми зустріли ще на вокзалі. Вони можливо трошки й інші, але всеодно люди, у них теж є серце, душа, дух, тіло, усі ми однаково створені Богом і природа так само одна, і створена тим же Богом. Втопившись у своїх думках, як частенько я полюбляв, у мене виникало лише одне питання? Навіщо люди уподібнюються звірині і при наявності душі у своєму тілі живуть так, наче її там ніколи і не було. 

На горизонті почали зявлятись величезні засніжені вершини, могутні, сильні і зачаровуючі своєю красою мої очі гори, які носять назву - Татри. Сонце лише додавало їм краси, хотілось мені дістатись їх і впевнено поставитись на їх вершинах, але згадавши про лютий мороз, ця думка втекла з моєї уяви. Ми прямували маршрутом Кошіце - Попрад, що лежав у долині перед їх величністю Татрами. Лібор дістав свої сигарети і почав пригощати ними усіх присутніх, щоб хоч якось розважити атмосферу, думаю йому просто набридло вдихати дим жахливих самокруток. Він перший хто зробив натяк на хоч якесь спілкування, бо до того палили усі, але ніхто нікому нічого не пропонував. Його рука простягнулась і в моєму напрямку, пропонуючи майже останню сигарету, але я люб'язно відмовився від його пропозиції.

— Дякую, але я не курю!

— Ну як хочеш, діло твоє! — усміхнувся він і дістав для себе сигарету.

Чомусь мене не здивувала його українська, але я всеодно запитав.

— Звідки ти так добре знаєш українську? 

— А звідки ти так добре знаєш словацьку? — запитав він мене словацькою.