Частина 8

"Для кохання не існує вчора, кохання не думає про завтра. Воно жадібно тягнеться до нинішнього дня, але цей день потрібен йому весь, необмежений, незатьмарений."

© Генріх Гейне

Веста

Другий день поспіль сонце палало, і, здається, люди почали назад знімати верхній одяг, зовсім не готуючись до прийдешньої зими. Хоча сьогодні була субота, і насправді я могла все ж досидіти вдома цей тиждень, та я не могла всидіти на місці після подій вчорашньої ночі.

Мою машину все ж таки забрали вчора в сервіс, тож мені потрібно було швидко забігти по каву та спуститися до метро, хоча й хотілося довше впитувати промені й свіже повітря.

Якою спантеличеною Джун мене не залишив вчора, та я була щаслива зараз. І щось всередині мене підказувало, що скоро він зʼявиться. Можливо саме тому сьогодні я вдягнула чорну сукню до колін, з V-подібним вирізом, яка ідеально підкреслювала вигини мого тіла, чорні замшеві чобітки, на невисоких підборах, які пасували до сукні, при цьому зручно було ледь не бігати в них. Коричневий тренч я не завʼязувала через тепло, а бежевий клатч з хустинкою несла в руці, замість того, щоб перекинути його через плече. І як би ідеально до образу не пасувала червона помада, я облишила її, натомість нанесла нюдовий блиск. Волосся рівно спадало по плечах та спині.

Дзвіночок сповістив баристу про мене.

— Доброго ранку, Весто, давно Вас не бачила, вже почала бентежитись, — посміхнулась бариста. Напевно саме вона розповіла Джуну про мене. В іншому випадку я б розізлилась, але зараз тільки посміхнулась їй у відповідь, простукуючи підборами до стійки.

— Доброго ранку, дякую за турботу. Так, я трішки прихворіла, але вже все добре.

— Вам, як завжди? — запитала вона.

— Так.

Я помітила, як дівчина засоромилась, а потім її посмішка стала ще ширшою.

— Щось не так? — запитала я.

— Вас тут чекає не тільки кава.

Серце пропустило гучний удар. Я озирнулась до залу, й погляд одразу впав на вже знайомий та рідний столик. Простукотівши ніжками до нього, я підняла величезний букет квітів, загорнутих в бежевий папір. Підняла його.

Все-таки згадав.

Не стримуючи посмішку, я дивилась на декілька десятків білих кал. Таких ніжних і тендітних. Хотілося затупотіти чобітками по підлозі, як маленька дівчинка від щастя.

На столі під букетом ще лежала коробка, загорнута в коричневого кольору папір з червоним бантом.

Я чула, що моя кава вже була готова. Дівчина-бариста вийшла в залу і з цікавістю спостерігала за мною, поставивши стаканчик на стіл.

Опустивши свій клатч і квіти на диванчик, тремтливими руками я взяла подарунок. Акуратно, намагаючись не порвати папір, я розмотувала те, що було всередині. Кілька хвилин потому в моїх руках вже була чорна коробка, яку варто було б просто відкрити, але я вагалась.

Врешті, верхня частина була скинута. На мене визирнула розміром з коробку — записка.

Акуратно виведені літери повністю відповідали їхньому власнику:

"Сподіваюсь, ти не проміняєш мене на неї, бо я дуже хочу викрасти тебе з дому сьогодні о 19:00. Одягнися тепліше. Твій коханий Незнайомець."

— Ооооо, це так романтично, — прощебетала бариста, про яку я майже забула, — а я думала лицарі вже повимирали. А що там?

Мій погляд зачепився за чорну обкладинку, з червоними трояндами, та черепом з такими ж червоними блискучими зіницями й золотистою короною.

— Не може бути, — прошепотіла я.

— Що таке? Не подобається? — запитала бариста, все ще заглядаючи мені через плече, коли я акуратно, наче кришталь, підняла книгу.

— Жартуєш? Я… Її мали випустити тільки через три тижні. Як він дістав її? Знову, так само, як і попередню. Боже, — я ледь не підстрибнула від щастя, — це кращий подарунок, який тільки можливо придумати. Він знав, ааааа, — пропищала я.

— Ох, то ви… Уууу, я зараз заплачу, — вимовила дівчина, — ви зустрічаєтесь по слідах забутих книжок в цій кавʼярні, мммм, як же це… В мене немає слів.

— Не забутих, — тихо вимовила я, ледь не зронивши сльозу, — по слідах НЕ забутих книжок.

— Ох, хоч бери та роман пиши про вас обох, — дівчина приклала руки до серця.

В кавʼярню зайшов новий відвідувач, і бариста взяла себе в руки, хоча посмішка не сходила з її обличчя:

— За Вашу каву він також розрахувався, — підморгнула вона, — і я Кора, до речі, щаслива бути частинкою Вашої історії.

Дівчина кивнула, не очікуючи відповіді, та попрямувала назад за стійку, приймаючи нове замовлення.

Я притиснула книгу до серця, як найдорогоціннішу коштовність, що в мене була. Прикрила очі, насолоджуючись моментом, і зовсім не помітила, як від кавʼярні відʼїхав чорний тонований позашляховик.

За декілька днів моєї відсутності в офісі зовсім нічого не змінилося. Він так само гудів. Люди носилися з боку в бік, і ніхто майже не звернув уваги на те, наскільки змінилася я, не тільки зовні, а й всередині. Лише Пол уважно проводила мене поглядом:

— Привіт, пропажа, — промовила вона, коли я опустила клатч та коробку з книгою на своє крісло, — ти чим таким хворіла, що зараз маєш вигляд наче з подіуму.

— Хахах, привіт, в мене просто були дуже дієві ліки. Не знаєш, де дістати вазу?

— Мммм, я так припускаю, що ліками передбачено, ще й квіти дарувати, — підмигнула вона, — зараз принесу тобі вазу.

Пол попрямувала десь в глибину офісу й повернулась через кілька хвилин, одразу з водою.

— Так що? — запитала вона, як тільки я поставила квіти.

— Що? — все ще не припиняючи посміхатись, перепитала я.

— Хто він? І як ви познайомились? Він що тебе з температурою в ліжку знайшов? — потік питань так і лився від дівчини.

— Ахахахха, ти майже вгадала, — засміялась я.

— Дверима помилився? — здивувалась Пол.

— Ні, прийшов туди, куди потрібно.

Я вже почала подумками благати Всевишнього, щоб він позбавив мене від цього допиту. Щось мені підказувало, що не варто тріпатися про стосунки, які ще як слід не розпочалися. І я була почута.