Частина 5

“Я закохався в її сміливість, щирість і полум’яну самоповагу. І це те, у що я вірив би, навіть якби увесь світ віддавався диким підозрам, що вона не була такою, якою мала б бути. Я кохаю її, і це початок усього” 

©  Ф. Скотт Фіцджеральд

Намджун

Вона не прийшла.

Я сидів за тим  самим столом в тій самій кавʼярні. Мій напій вже охолов, і став схожим на айскапучино, що не дуже вписувалось в пасмурну і холодну погоду. Здається, що сонце вирішило зовсім покинути місто. А може це все тому що її немає. Настільки немає, що вона всюди. В ранковій тиші цього закладу, в приторно-солодкому сиропі зі смаком вишні, в картині на стіні, у запаху весни серед прохолодної осені, в дощу, який ще не почався, у відображенні мене самого у вікні.

Телефон вібрував в кармані, нагадуючи, що я хвилин пʼятнадцять тому повинен був виїхати до тренувального залу, але я сидів на тому ж місці, навіть не намагаючись пересилити себе. 

Ще трішки. Я почекаю ще трішки. Де ти, Веста?

В кавʼярню разом з прохолодним вітром увірвалися двоє дівчат, голосно щось обговорюючи. Будучи в своїх думках, я не одразу усвідомив, що вони обговорювали наш майбутній концерт, до поки вони не підійшли до мене:

- Ви ж Кім Намджун, - прощебетала одна з них.

Я спробував видавити з себе посмішку та ввічливо кивнув.

- О Боже, ми ледь дістали квитки на ваш концерт, - ледь не пропищала друга дівчина.

- А можна автограф? - спитала перша.

- Кхм, звичайно, - на мою відповідь дівчата дістали наші фотокартки, і простягнули ручки для підпису.

Вони задоволені забрали свої напої, та вийшли. Я побачив, що вони стали на вході, напевно, щоб підкараулити, коли вийду і я. Більше залишатися тут не можна, я поклав бажану книгу для Вести, й направився з кавʼярні до машини, в якій весь час мене очікував стаф. Периферійним поглядом, помітивши, що ті ж самі дівчата вже дістали телефони й не переймаючись, відкрито робили знімки, чи відео. 

Кгм. Тільки цього не вистачало.

Порівнюючи з холодом на вулиці, салон машини зустрів мене майже гарячим повітрям. Дякувати, що скло було тоноване ледь не чорною плівкою, і тепер мене було не видно. Стаф увімкнув передачу, збираючись стартонути з місця, але в цей момент з іншого боку кавʼярні показалась моя незнайомка. Хоча вона й знову натягнула капюшон на цей раз фіолетового худі, та я був впевнений - це вона. Зупинив стафа, звірив час. Майже девʼята ранку. 

Дівчина зайшла до закладу, у вікно я бачив, як вона підійшла до столику, забрала книжку, і не роблячи замовлення направилась назад, ховаючись за тим же закутком.

- Поїхали за нею, - я тикнув пальцем у віддаляючусь фігуру дівчини.

- Що? - здивовано запитав той.

- Давай, потім на тренування, - фиркнув я.

Чоловік закотив очі, але сперечатися не став. Ми повільно поплелися по паркуванню, не звертаючи уваги на дівчат, які все ще стояли біля кавʼярні і щось активно обговорювали. Серед сірості дня й таких же сірих облич, незнайомка виділялась і коли ми завернули знайти її поглядом не було проблемою. 

Ти прямо тут живеш? Боже, та ти ж буквально була в мене під носом весь час.

Я озирнувся і вискочив з машини.

- Веста, - викрикнув я, коли вона майже заховалась за масивними дверима підʼїзду.

Дівчина озирнулась, не одразу зрозумівши звідки пішов звук. А побачив мене, я ледь не впевнився, що вона зачине двері прямо перед носом. 

Веста виглядала спантеличено, притискаючи книжку до грудей, можливо вона боялась, що я вирішив забрати книгу назад:

- Ви слідкували за мною? - хрипло промовила вона й шморгнула носом.

- Ви захворіли? - співчуваючи спитав я.

- Угу. Так, Ви стежили за мною? І звідки Ви знаєте моє імʼя? - стривожено спитала дівчина.

- Не зовсім. Не хвилюйтеся. Імʼя дізнався у баристи у вівторок, коли забирав книгу, а тут… - я запнувся підбираючи правильно слова, - я чекав на Вас, а коли вже сів в машину побачив, як Ви забрали книгу.

- Отже… все ж слідкували.

- Нііі, ну, не знаю, можливо це виглядає так, я просто… напевно хотів Вас побачити, - зізнався я.

- Нащо? - після цього питання, повисла тиша.

Не міг же я зізнатися, що з моменту нашої першої зустрічі, вона проникла в мій мозок, і розкинувши там свою власну книгарню - хазяйнувала. Це може ще більше її налякати.

- Думав, може ти ще якусь книгу мені залишиш, - випалив я перше, що спало на думку, навіть не помітивши, як я так швидко перейшов на "ти", - тільки щось не щойно куплене, а своє.

Вона засміялась.

Ти хоча б раз задумувалась, як ти смієшся? Твій сміх вартий всіх мелодій цього довбаного Всесвіту - подумав я

Ти цей Всесвіт придумав, - подумала вона, але на ділі додала:

 Проходь, - ключі забряжчали в руці, коли вона почала підніматися сходами, а я залишився стояти з відкритим ротом на вході, - ідеш? - запитала вона озирнувшись.

Спантеличений, я пролетів кілька сходинок за нею.

Дійшовши другого поверху, вона відкрила двері свого дому. В мене перехватило подих. Я забув куди мені було потрібно їхати, наплював на стафа, який і так нервово перехрускотів пальцями, коли я вибіг, і навіть на хлопців, які вже точно зачекались мене в залі.

Її квартира зустріла нас теплом, який в мить перетворився на жар. Знявши взуття, я попрямував за нею.

Маленька квартирка була оформлена в теплих тонах, від бежевого до коричневого, за кутком кухні ховалося крісло-каталка зі скуйовдженим на ньому простирадлі, поруч стояв журнальний столик на якому лежала стопка книг, та парував гарячий, судячи по запаху імбиру, лимона, і наче малини - чай. Вид з вікна виходив на проїзну частину, я побачив, стафа який вийшов з машини та затягнувся їдким димом від цигарки. Веста поклала книгу поверх інших, та повернулася до мене: