Частина 4

Насправді кожен з нас – театральна п’єса, яку дивляться з другого акту. Все дуже мило, але нічого не зрозуміти.

©“Гра в класи»

Намджун

Прохолодний душ. Міцна кава без цукру. Все для того, щоб хоч трішки приховати напів безсонну ніч. Будильник мав був задзвонити через двадцять хвилин, щоб показати 7:20 ранку. За вікном готелю вже метушилися сонні, похмурі люди: хтось поспішав на роботу, хтось на пробіжці, хтось вигулював собак, а хтось я. В іншому випадку, я б також вийшов на вулицю і пробіг 4 кілометри, до того як прийняти душ, потім поснідав би, і врешті решт відправляючись на чергове тренування перед концертом, випив би кави. Вчора був проливний дощ, тож моя пробіжка відмінилась. Сьогодні було сонячно, хіба що калюжі нагадували про краплі, які пробивалися весь вчорашній день і ніч у скло номерів і будинків. Але й сьогодні були інші плани. Сьогодні була вона.

Коли будильник все ж задзвенів, долонь вже висіла над дверною ручкою. В коридорі було тихо. В фойʼє ввічливий адміністратор побажав гарного ранку, але я лише видавив тінь посмішки з себе і кивнув, поринаючи у потік людей.

До кавʼярні було йти хвилини три, але я ледь не біг. Варто було обігнути тільки одну будівлю, щоб впертися прямо в двері закладу. На тому ж самому місці паркування, що і вчора, стояла синя Камрі.

Моє здивоване обличчя, на пусту кавʼярню, зустріла дівчина-бариста:

- Ви вже відчинені? - запитав я, дивлячись на годинник, 7:25, вони ж наче о 7:30 відчиняються.

- Звичайно, що Вам запропонувати? - посміхнулась вона, я на секунду задумався, чи варто пити другу чашку кави за останні тридцять хвилин.

- О котрій Ви відчиняєтесь? - знову запитав я, і посмішка поступово почала сповзати з обличчя дівчини, поступаючись нервозності.

 - О сьомій, - видавила вона. Я зітхнув, поринаючи у свої роздуми, а бариста додала, - тааак, я можу чимось допомогти?

- Так, у Вас вже були відвідувачі сьогодні?

Скажи ні. Скажи НІ. Скажи, що я не запізнився.

Погляд почав бігати по залу. На столі, де я вчора забув свою книгу нічого не було. Вона ж би туди її поклала? Вірно? Отже її ще не було, я просто замовлю каву, сяду туди ж і буду чекати, може вона ще сидить в машині, і ось-ось зайде:

 - Еммм, тааак, - невпевнено відповіла бариста, розбиваючи тліючу надію в тріски.

 - Це була моя незнайомка, так? - прошепотів я сам собі запитання, але дівчина його почула.

- Вибачте? - перепитала вона.

- Кхм, я повинен був зустрітися з однією людиною тут, але здається запізнився, - розчаровано пояснив я, щоб бариста припинила нервуватися, і здається, це спрацювало.

 -Аааа, Ви про Весту? - її обличчя знову засяяло, - Ви розминулись буквально на кілька хвилин. Здається, вона поспішала, бо її машина зовсім зламалась.

Веста. Веста, римська богиня. Хранителька домашнього затишку.

Я посміхнувся. 

- Вона щось залишила для мене? - запитав я, все ще посміхаючись в душі, від того, що мені не просто здалося, якою затишною була Веста. Веста - я смакував її імʼя в думках. 

- Мені вона нічого не говорила, - хмикнула бариста, - але вона підходила до того столику, можете перевірити, - дівчина вказала на той самий столик.

Я щиро посміхнувся.

- Можна мені те саме, що і вона замовляла? - знову запитав я.

- Звичайно, - вона щиро посміхнулась, - сиропом здивувати? Чи оберете самі?

- Тобто?

- Веста зазвичай просить додати сироп на мій смак, вона це називає - “здивуйте мене”, - посмішка не сходила з обличчя баристи, тепер я точно знав, що моя незнайомка заряджала позитивом і затишком всіх навколо.

- Тоді здивуйте мене тим самим сиропом сьогодні, як і її, - я посміхнувся дівчині у відповідь.

Бариста кивнула й прийнялась готувати замовлення. На ватних ногах, наче справді пробіг ті потрібні чотири кілометри, я поплівся до столика, тримаючи в кулаці надію, що мене там справді щось очікувало. Масивний деревʼяний стілець був засунутий під стіл. З мого боку нічого не звичного не було, я зробив крок вбік. На синьому кріслі, з під столу виглядав краєчок темно-сірої твердої обкладинки. На мить мені здалося, що я став найщасливішою людиною на планеті. 

Але воно розвіялося, коли я зрозумів, що книга зовсім нова. В ній зовсім не було духу свого власника. Ніякого запаху весни і квітів на сторінках. Та і саме видання було зовсім не схоже на те, що я очікував побачити. З темно-сірої обкладинки на мене витріщалися два злісних ока, а трішки нижче був силует жінки. І судячи з яскраво-червоних літер, якими була виведена назва, було зрозуміло: нуль романтики й максимум жаху.

Хах, невже ти за цим ходила в книгарню вчора? Тому ти хотіла, щоб я тебе не впізнав? Але чому ти мене не дочекалась, справді поспішала, чи є тут схований підтекст? Охх, ну добре, давай зіграємо ще.

Бариста повідомила, що мій напій готовий, і побачивши мій піднесений настрій, додала:

- Бачу, Ви все ж отримали те, за чим прийшли, - вона з тією самою посмішкою кивнула на книгу.

- Так, дякую, - я вже збирався повернутися, як мене розвернула назад цікавасть, - а Ви з нею добре ладнаєте?

- Що? З Вестою? О, ні, не зовсім, вона… еммм… - дівчина намагалась правильно підібрати слова, - ми ніколи не спілкувались, просто вона майже кожного дня навідується до нас, а інколи два рази на день, інколи вона прямо тут читає. Ми всього лише перекинулись парою слів за два роки, що я тут працюю. Я то й імʼя дізналась тільки тому що мої роботодавці одного разу примусили нас писати на стаканчиках імена відвідувачів. Зараз ми цього вже не робимо, але я її запамʼятала, - вона знизала плечима, а потім наче до неї дійшло осяяння, що не варто бовтатися про відвідувачів у них за спиною

- Нічого, все одно дякую, - зітхнув я, намагаючись вкласти в усмішку всю щирість, запевняючи дівчину, що нічого страшного не замислив і це спрацювало.