Частина 2

"Вночі, коли ти будеш дивитися на небо, ти побачиш мою зірку, ту, на якій я живу, на якій я сміюся. І ти почуєш, що всі зірки сміються. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!"

©Маленький принц

Намджун

Я збрехав.

І від цього по тілу чомусь струїлося тепло, а посмішка не сповзала з обличчя.

Насправді, я дочитав книгу, яку ледь відібрав у незнайомки вранці. Закінчив останню сторінку, і, можливо, під впливом емоцій і роздумів від прочитаного, схопив сумку, а книгу забув. Я просто вирішив… Вирішив що?

Коли через вікно кавʼярні її постать наблизилась до столу, де я сидів, щось перемкнуло: спочатку хотілося забігти й вихопити з її рук МОЮ книгу, але потім я відчув її запах, вона пахла квітучою весною посеред проливної осені, перемішуючись з запахом її кави й нещодавно надрукованої книги, яку мені вдалося вихопити прямо з друкарні. Це звучало так затишно, не вистачало тільки домашньої випічки, яка чекала б мене на кухні. Стоп… "Вибачте, але це моя книга, не могли б ви її повернути?" — зібравшись до купи, запитав я в неї, але дівчина ніяк не відреагувала, здогадуючись, що вона вже покинула реальний світ, занурившись в букви вигаданого. Так швидко. Стало цікаво, чому вона без роздумів бовкнулась в глибину тієї книжки, якщо для такої потрібно було вміти плавати. Капюшон трішки піднявся, й вона почала обертатися. Спочатку я побачив білі пасма волосся, які вибилися, й розпушилися, напевно від вологи, потім тендітний носик. Потім пухкі губи, Боже, вони були створені Всесвітом тільки для ніжних поцілунків. Я забув, по що прийшов, піднявши погляд до її очей. З-під густих довгих вій, на мене дивився цілий світ, в якому немає і натяку на холод і зливу. Я розсипався, з виду може й ні, але моя душа розсипалась на тисячі версій мене, і кожна бажала одного, залишитись тут, поряд, наче вдома.

Незнайомка мовчала, і я мовчав.

Коли я наважився знову заговорити, то вже просто не міг просто забрати книгу й піти. Я відчув, як з тридцяти років повернувся десь до тринадцяти… І вона це відчула, бо я бачив, як загорілися посміхаючись зірки в її темно-карих очах. Книга притискалась до її тіла, а я заздрив, і хотів, щоб на місці тих сторінок був я. Хотів, щоб її тендітні акуратні пальчики торкалися мене так само ніжно, як вони торкалися обкладинки. "Підтримай мою гру, посміхнися, давай" — думав я, а простягнувши їй руку, сподівався, що замість книги вона покладе туди свою долонь, і я впевнений таку ж теплу, як вона сама.

Але замість цього, вона зашарілася, ховаючись дужче в своє худі. В житті не бачив нічого милішого. "Ну ти скоро?" — почувся голос Джина позаду. Мені хотілося провалитися крізь землю, разом з моєю незнайомкою, і щоб ніхто нас не чіпав. Але реальність була ближче, ніж здавалося, прямо в мене за спиною.

Але ця ж реальність стала моїм спасінням. Вона погодилась. Вона прийде. Але… "Чому ти схопила мене за светр? Чому не за руку? Проклята тканина. Потрібно було засучити рукава" — думав я, сідаючи в машину, а посмішка не сходила з обличчя.

— Фанатка? — спитав Джин.

Я прослідкував через пелену дощу за маленькою фігуркою незнайомки до її синьої Камрі, намагаючись запамʼятати номерний знак, на випадок, якщо вона завтра не прийде. На її все ще в румʼянці, як мені здалося, обличчі грала ледь помітна посмішка. "Чого ж ти приховала її від мене?" — продовжував думати я, ігноруючи слова друга.

— Ау, — перед очима помахали рукою, відриваючи мій погляд від неї.

— Що?

— Я спитав, то фанатка була? — повторив Джин.

— Ні, — коротко відповів я, проводжаючи слідом незнайомку.

— А хто?

— Не знаю. Здається, вона хотіла вкрасти мою книгу, — хмикнув я, програваючи в памʼяті, як маленька ручка тремтіла, простягуючи книжку.

А вкрала щось інше.

— Та кому потрібна твоя книжка, хоча… — задумався Джин, — якщо вона так само любить читати, як і ти, то можливо.

— Чого стоїмо? Хлопці ж, напевно, давним-давно на тренуванні, — я навмисне перевів тему, — напевно ми зараз запізнюємось більше, ніж Чімін.

— Ага, сьогодні ми — Чімін, — з посмішкою зітхнув Джин, а потім додав, — Хосока потрібно забрати, він попросив, здається, він десь тут купив чергову квартиру.

— То ми трійцю макне кинули на нещасного Юнгі? — здивувався я.

— Ага, — засміявся Джин, — ти вже чуєш в голові його дідовське бурчання?

— Мммм, ніііі, — я спустився по кріслу трішки вниз.

Будівля, в якій знаходився наш тренувальний зал, виглядала більше як музей у вікторіанському стилі, що було й не дивно, адже ми знаходились в районі Старого міста. Макне сиділи в самому центрі залу, щось роздивляючись в телефоні й тихо хіхікаючи, поки Юнгі розлігся в кутку, підмостивши руку собі під голову, і тихо сопів. "Ну як завжди" — подумав я, закотивши очі. Будь-коли, будь-де, Юнгі спав.

— Чому не тренуєтесь? — запитав я одразу, після привітання.

— Ммммм, — простогнав Техьон, піднімаючись, — веселощі закінчились, а раз ви втрьох запізнились, то камінь-ножиці-папір і будіть Юнгі, — макне засміявся, та, увімкнувши не на повну гучність музику, почав розминатися разом з Чіміном та Чонгуком.

Дітлахи. Може Армі праві, називаючи мене їхнім батьком?

День тягнувся нестерпно довго. А скільки ще до завтрашнього ранку часу. Здається, в якийсь момент секунди взагалі зупинилися, здається, ось-ось відточені рухи хлопців уповільнилися, і тільки я метушився, в думках і фізично, між тим, як поставити правильно ногу, чи викинути руку, а потім мої думки поверталися до затишної кавʼярні посеред бурі. Хоча… Це вона… Це вона була затишною, спокійною, ніжною, і зробила світ довкола таким. І мене. Я був в тій кавʼярні до того, як туди зайшла незнайомка, і нічого такого не помітив, окрім, можливо, непогано звареної кави. Хотілося додому. Мій дім в Сеулі, в густо заселеному багатоквартирному будинку, і він не зовсім затишний, він взагалі не дім, окрім того облаштованого закутка з бібліотекою і фігурками Kaws. Але якщо б я викрав незнайомку й помістив до своєї квартири, то стала б та коробка домом? Напевно ні, або так. Дім там, де вона. Я хотів до неї.