Частина 1

“Досить тільки пересунути стілець на кілька кроків”

©Маленький принц

Веста

Дзвіночок затишної кавʼярні повідомив баристу про нового любителя кави о восьмій ранку. Його невиспане лице не вписувалось в загальну картину інтерʼєру приміщення. Деревʼяні стільці були ще засунуті під такі ж деревʼяні столи, кажучи про те, що я була першою відвідувальницею сьогодні. Опустивши погляд вниз, мені стало ніяково від мокрих слідів, які я залишила на ще чистій підлозі. Але потім мені кинулась в очі ще одна доріжка з таких же відбитків, які вели до стійки - стало легше. Приглушене жовте світло виглядало, як острівець тепла посеред грози, що не вщухала за вікном:

- Доброго ранку, - юний бариста натягнув на себе посмішку, намагаючись не закотити очі, чи не зівнути.

- Доброго ранку, мені будь-ласка великий капучіно з… - я задумалась, оглядаючи полицю з, напевно сотнею, сиропів на вибір. Якби це була не восьма ранку дощового понеділка, я б щиро посміхнулась і попросила цього хлопця здивувати мене сиропом, але не сьогодні, тому я додала, - з вишнею.

- Тут, чи з собою? - запитав той.

- З собою.

Хлопець кивнув оголошуючи вартість і поки я прикладала картку до терміналу розрахунку, він вже копошився до мене спиною. 

На колоні, що розділила два зали висіла картина, якої раніше тут не було. Я зробила б то крок вперед, але згадавши, що залишу ще більше брудних слідів, залишилась стояти біля стійки. На полотні була зображена маленька дівчинка в позі ластівки зі стаканчиком кави в руці, на обличчі грала посмішка, а внизу дитячими каракулями були виведені слова: “Спочатку кавуся, а потім на роботу я помчуся”. Я посміхнулась. 

- Ваша кава, - почувся стукіт стаканчика на стійці.

- Дякую, - я видавила з себе посмішку, вже думаючи, що мені знову доведеться вийти під зливу, і дуже швидко добігти машини. Я була без парасольки. Накинув на голову тільки капюшон величезного чорного худі. Ні, це не тому що, я вийшла з дому, коли дощу ще не було. А тому що терпіти не могла носити з собою зайві речі, а парасолька якраз таки входила до списку зайвих речей. Даремно. Тепер моє ідеально рівне волосся, яке я вигладжувала хвилин сорок - спереду намокло, і зовсім скоро, коли воно висохне, стане кульбабкою.

Я взяла свою каву і розвернулася до виходу, побажавши баристі гарного дня. Погляд змістився знову в підлогу до слідів, по яким я і планувала вийти. Пройшовши один ряд столів, я завмерла. Не мої відбитки потягнулися в глибину залу, де в самому кутку порушував ідеальність цього місця самотньо висунутий стілець. Я підняла погляд до поверхні стола, де покинуто лежала книга. 

Запізнення на роботу могло погрожувати мені штрафом, але я не могла відмовити своїй цікавості. Я не могла залишити книгу там, самотньо покриватися пилом, допоки бариста не підніметься, щоб прибрати її в комірчину, де більше ніхто її не прочитає, або ще гірше, раптом її просто викинуть. 

Наближаючись до столу, я відчула на своїй спині невдоволений погляд баристи, але спробувала не звернути на це уваги. Блакитна обкладинка вже майоріла, затамувавши подих, я подумала: “Не може бути”. 

Не стримуючись, відкрила першу сторінку. В ніс одразу вдарив запах щойно надрукованих сторінок. Здавалося, що фарба не в усіх місцях ще висохла, і потрібні були сили, щоб не торкнутися тих слів, щоб дай Боже, не зруйнувати магію завитків. Відчуття полонили думки, наче цю книгу принесли з друкарні, за хвилину до мого приходу в кавʼярню, для мене. Хотілося швиденько засунути її в сумку, мишкою пробігти до виходу і сховатися за пеленою дощу, але було дещо ще. Погляд почав бігати по рядках:

“Історія підвела нас, але нічого не вдієш.

На рубежі минулого століття, один немолодий рибалка зі своєю дружиною, пустили у свій дім пожильців, щоб мати більше грошей. Вони обидва народилися і виросли в рибальському селі Йондо…”

Щось запаморочилось в голові, коли до запаху паперу, дерева й моєї кави, додалися тонкі ноти фіалки та спецій. Погляд важко відірвався від слів і я озирнулась.

Він стояв нахиливши голову в бік, з ледь припіднятим куточком губ. Темно-карі очі поблискували, чи то від ліхтариків, якими були прикрашені вікна, чи то від зацікавленості. Мокрі пасма чорного волосся були відкинуті назад, хоча одна прядка все ж вибилася і повисла попереду, дістаючи майже до середини акуратного носа. З тієї сторони, де була тінь посмішки виднілась ледь помітна ямочка на щоці.

Він тримав руки по кишенях, а його статура повністю закрила прохід, і мене, від того юнака за стійкою, що невдоволено чекав, коли я піду, а тепер, коли підемо ми.

Незнайомець мовчав, і я мовчала…

Його пухкі, ідеально пропорційні, губи почали розпливатися в усмішці, відкриваючи, наче завісу в театрі, вже обидві ямочки. Він щось питав? Я не чула, рівно так само, як і не чула, коли він увійшов до кавʼярні.

- Так цікаво? - глубокий голос прорізався через мою свідомість, діставшись нервових клітин, програв на них, наче струнах, кілька нот.

- Не знаю, - прочистив горло, і ковтнув комок, відповіла я.

- Справді? - зі знущанням він нахилив голову ще нижче, й розплився в ще ширшій посмішці, оголюючи ідеально білі зуби.

- Я ще не читала її, - виправдовувалась я, наче маленька дівчинка.

 - Шкода, бо я б хотів її повернути, - він нахилився тулубом трішки вперед, скорочуючи відстань, і голос його прозвучав майже інтимно. 

Мені раптом стало важко дихати, я відчувала, як в голові наче в “Головоломці” носилися емоції зі сторони в сторону не знаючи, що робити, та на які тиснути кнопки для правильної відповіді.

- Що? - нарешті спитала я.

- Це моя книга, - випростався незнайомець, - поспішав, тому й забув її тут. 

- Але повернулись? - здивувалася я, хоча сама б зробила так само. Точніше ні, я скоріше забуду, телефон, гаманець, свою голову де інде, але не книгу.