Глава 1: Заклик

Розділ 1: Заклик

У віддзеркаленні мармурової статуї, що височіла перед нею у храмі, вона побачила не лише красу та мудрість, а й щось інше — віддзеркалення свого власного страху. Цей страх, почавши з найтонших ниточок її душі, проникав кожну клітину її тіла, наповнюючи її серце тривогою. Стоячи сама перед собою зі своїм страхом, вона відчувала себе наодинці з ним, немов усередині магічного кола, де лише вона та її емоції мали право існувати. Цей момент став для неї випробуванням, яке вимагало відваги та самопізнання. У храмі, під світлом сонця, яке сходить за обрієм і проникає через прорізи в стінах, розташована величезна статуя. Високі стелі які підтримуються масивними колонами придавали величності цьому місцю. Закінчивши, Нейт повернулась до дверей, щоб побачити, що відбувається в поселені. Вузькі вулички, що поросли сувоєм і діїзами, вигравали кольорами та рухом життя. Кожний будинок кипів життям вже на світанку. Ремісники виходили на вулицю, розставляючи свої майстерні. Неподалік від ринку, на престижній вулиці, розташовувалися ще закриті крамниці з різноманітними товарами, від ароматних масел до розкішних прикрас. Природа завжди була спекотною і сухою, але періодичне затоплення Нілу залишало землю родючою. Вранці, з першими променями сонця, що сходить, береги Нілу були відроджені марнославством і працею. Люди почали свою справу, тому що в цей період сонце не так горіло, і робота була більш комфортною. Коли сонце досягає свого зеніту близько полудня, коли спека стає нестерпною, а робота на відкритому повітрі стає небезпечною через високі температури. Саме тому в цей час доби люди воліли відпочивати в тіні і ховатися від палаючого сонця. Коли наближався вечір, коли сонце почало спускатися до горизонту, люди знову активізувалися і почали виконувати домашні роботи. Це був більш приємний час для праці, оскільки спека поступово спадала, а клімат ставав приємнішим. З роздумів Нейт вирвали чиїсь кроки позаду:

— Відколи це ти стала жаворонком? – почула Нейт насмішливий голос подруги

— Якби ж то, просто не могла заснути всю ніч.

— Нам тут листа прислали, не хочеш почитати?– запитала Деві, розмахуючи листом перед обличчям Нейт.

Але Нейт не почула слова подруги. Підійшовши ближче, подруга сіла поруч неї.  Її довге, кучеряве волосся, як хвилі, обрамили її обличчя, надавши їй виразного і водночас ніжного вигляду. Її карі очі, які світяться під ранковим небом, мають в собі таємничість і пристрасть. Чудова фігура дівчини підкреслена шовковою синьою тканиною, яка м'яко обгортає її тіло і розвивається в потоках вітру. Під нічним світлом вона нагадує фею з казки, випливаючи з темряви як загадковий образ, що привертає погляди та зачаровує своєю присутністю.

— Нейт, ти тут? – махаючи перед обличчям рукою, запитала Деві — Ти наче десь літаєш? Закохалась?

— Любиш ти все понавидумувати – посміхаючись повернулась Нейт до подруги.

Звісно, вона любить інтриги, особливо коли тема заходить про кохання. Деві завжди любить пліткувати про місцевих хлопців. І не пропустить ніякі плітки, вона в цьому плані дуже відповідальна. Після зникнення їхніх батьків, дівчата залишилися у невизначеності із ще більшим бажанням розкрити таємницю цієї події. Виявилося, що вони успадкували родові здібності некромантії, які передалися їм від їхніх батьків. Прийнята їхньою опікункою стала звичайна місцева жителька, яка навчила дівчат усьому, що знала. З роками, коли дівчата стали повнолітніми, вони отримали в спадок житло від своєї опікунки. Деві знов помахала рукою перед обличчям Нейт, звільняючи її від спогадів:

— Нейт, та що з тоблою? – стурбовано запитала подруга.

— Все добре – випалила Нейт.

— Ну добре, добре. Давай читати листа, а то я тебе чекаю.

— Навіщо? Лист наче тобі прийшов.

— Якщо б він прийшов мені, я б прийшла до тебе?

— Колись таке було, щоб ти мені не приносила свої листи?

— Ой, ну годі.

Дівчата вийшли с храму. Вони спокійно йшли по піску, перебираючи дрібні зерна. Хоча й був ранок, але пісок залишився теплим після жаркого дня, приємне тепло огортало стопи дівчат. Озирнувшись, з дівчатами привітався молодий торговець лавки.

— Ти розумієш, що ти йому подобаєшся? – запитала Деві – Він такий гарнюній.

— Може це він тобі подобається? А мною ти просто прикривєшся? – поглянула Нейт на подругу.

— Та ну тебе.

А й правда, Нейт завжди привертала увагу своєю загадковістю та незвичайною елегантністю.  Обличчя Нейт було обрамлене тонкими рисами, а її великі мигдалеподібні очі вражали своєю глибиною. Всупереч своїм молодим вікам - всього дев'ятнадцять - вона виглядала дуже зріло та витончено.

Проте, після трагедії, яка сталася давно, на її обличчі залишилися досить помітні сліди глибокої скорботи і болю. Вираз її обличчя став більш суворим і грубим, а очі втратили колишню живість. Її волосся було скарбом, густим і блискучим, нагадуючи чорні води річки вночі, символ сили та магії. Її вбрання зроблене з блискучого шовку, що м'яко переливався під променями світанкового сонця. Золоті прикраси, що прикрашали її талію, додавали образу вишуканості та розкоші, виблискуючи на сонці як справжні коштовності. Глибоко синя накидка, що обвітрювала її фігуру, не лише додавала елегантності, а й захищала від холодного ранкового вітру, облягаючи її як ніжний обій.

Дівчата, нарешті знайшовши укриття від сонця, розгорнули листа і почали читати листа: