Основна частина

Я – Василь Степанюк з хутора Мирхівка, що біля Ковеля. Тепер вже хутора немає навіть на карті. Вважається, що я живу в селі. Тут я вже став своїм і всі мене знають. Я найбідніший не тільки в нашому селі, а, напевно, в районі чи ще більшій окрузі. Раніше, коли я був молодшим та крепшим, то держав корову, свиней, кури були і собаченя якесь бігало коло хати. Тепер цього всього давно нема, бо немає для того вже ні сили, ні здоров’я. В хаті у мене і підмести нічого. Живу з того, що саджу ще трохи картоплі, а ще цибулі і огірків на невеличкій грядці за хатою, де земля не затіняється моїми старезними ясенами, що всихають разом зі мною.

Сусідські баби часом занесуть шматок старого сала – то мені хватає зажарювати картоплю майже на цілий місяць, а то ще занесуть молока з банку – то я його ставлю на сонці, щоб скисло, бо некислого вже не можу, і п’ю-їм його з тою-ж-таки картоплею.

Хата в мене не закривається. Нема чого вкрасти. Навіть цигани не заходять.

Колись була жінка. Та на старість десь повіялась по світу і пропала. А дітей якось у нас не завелось. Одинак, одним словом.

Сьогодні неділя. До церкви не пішов. Ходжу з кострубом по подвір’ю та дивлюся, на дорогу чи хто не йде-не їде, щоб поздороватися. А то сяду на лавку під вікнами хати та й дивлюся як картопля цвіте.

З тою картоплею була в мене пригода років з п’ятнадцять назад. Город мій вздовж дороги, що йде до асфальту, а там уже куди хочеш, чи то в Луцьк, чи в Ковель, чи хоч на край світу. Але як розвезе, то до того асфальту не добратись. Хіба трактором. Калюжі-бяюри стоять до середини літа.

Якось, десь в році 78-му чи 79-му, коли вже Радянський Союз став слабшати та здавати, як я тепер, приїхали в наше село нечувані гості аж із Канади. Внучка Хельки Борисової – молода і красива, в джинсах, білих кросівках та вишитій сорочці, разом з чоловіком. Той кидався в очі, що був явно багатієм. Дорогий одяг, черевики модні, зачіска від серйозного перукаря, перстень з каменем на лівій руці, а головне – постава, вигляд, самовпевненість та поважність – не простий чоловік.

Всім далеким родичам, бо близьких вже не стало, привезли купу подарунків. Із жвачкою в школу ходила вся малеча. На заздрість дітям із сусідніх сіл наші жвачки з рота не виймали. Посмокчуть-пожують трохи і завернуть назад в обгортку, нової ж не чекати. Так ціле літо смоктали.

Двоюрідним племінницям канадці привезли штани-джинси. Ті спочатку носили їх до клубу, а потім, як дізналися, скільки вони стоять грошей, то повезли в Ковель на базар. Вернулися з новими чобітьми, одягом для дітей та себе, ще й грошей залишилося. Не джинси, а багатство.

Внучка трохи говорила українською. Хоча, що то українська, треба було здогадуватись. Ніби і слова знайомі, та все якісь наче й не наші, ніби чужі, чи що то воно таке, не знаю. Але в канадській родині видно вкинули їй щось в душу і серце з нашої Волині, що й потягнуло подивитися на батьківщину діда і баби.

Звиклий, як мені здається, до машин, канадець якось зумів випросити у нашого Толіка Басюка його пошарпану «Ниву». Толік робив шофером на піщаному кар’єрі, то грошей трохи заробляв, та й калимити вмів. Колись, років зо п’ять тому, поїхав до Ковеля і привіз звідти «Ниву». Відремонтував, почистив, пофарбував, на заднє сидіння поклав новий футбольний м’яч, салон обклеїв напівоголеними дівчатами і став зводити з розуму заздрощами всіх односельців. До машини нікого не підпускав не менше, як на п’ять кроків. А тут взяв і віддав її канадцю. Мабуть той добре заплатив. Може Толік скоро нову купить.

Як є машина, то треба кудись їхати. Спочатку по селу, але доріг нема, то далеко не заїдеш. Виходить одна дорога, повз мого городу, калюжами, якщо виїдеш – і до Ковеля. А там уже інший світ.

Одного разу вийшов з хати – бачу їдуть наші канадці інший світ дивитись. Вона за кермом, а він збоку, дорогими цигарками шлях обкурює, з вікна машини дим пускає.

Коли ж пірнули в одну калюжу, в другу, почали буксувати, крутилися-вертілися – і виїхали на мою картоплю, бо город мій вище трохи дороги і на піщаній землі.

Проперлася «Нива» по всьому городу. Шість рядків картоплі – як і не було. Холєра ясна. Я аж остовпів від такого безчинства і нахабства. Поплювався на всі боки, вилаявся добре та й жду, коли ж вони назад.

Підвечір бачу – вертаються, і знову городом. Городські люди, з Торонто, думаю, картоплі ніколи не бачили, але ж кепель в голові-то треба мати.

Став я поперек машини з палкою – і не дьоргаюсь. Зупинилися. Виходить канадець, вона в машині.

Як я матюкався і кричав, щоб тільки ви почули. Так, що навіть сусідська Ганька так на курей чи собаку не пробувала. Я тицяв палкою на глибокі борозни, що залишила машина, на розчавлене картоплиння і волав, що за таке треба стріляти і садити в тюрму. Розлютився , що аж слина з рота летіла.

Канадець злякався, вину визнав відразу. Показував на водійку, з якої нібито немає чого спитати, вибачався сто разів переді мною, раз за разом повторював «сорі, сорі». А далі поліз в кишеню, вийняв якийсь папірець, написав щось на ньому під мої прокльони, поставив підпис і сунув мені в руки.

Я ж так розійшовся, що хоч і побачив цифру з чотирма нулями, але зупинитися вже не міг.

Після того, як я знемігся матюкатися і почав приговорювати: «Пропала картопля, така була добра картопля, така ж картопля, і як тепер зимувати – хоч з голоду помирай», канадець дописав на папірці ще два нулі і притулив собі на лоба, щоб я краще бачив.  Потім всунув той папірець мені в кишеню, вскочив в машину і змився чимдуж, щоб мене не чути.