Глава 1

Тік-так... Тік-так... Тік-так...
Годинник голосно стукав. Цей ритм пульсацією віддавався у його венах, тиснув на скроні, при кожному ударі голова йшла обертом. 
- Що ти мені тепер пропонуєш? Результат очевидний, - прогарчав чоловік. Його нерви були натягнутою струною, по якій у ритм цокаючому годиннику нещадно били обставини, що склалися не на його користь. Кучеряве каштанове волосся було у повному безладі, під холодними сірими очима залягла тінь втоми. 
- Ні, не очевидний. Якщо гра відбудеться... - задумливо протягнув його співрозмовник. 
- Яка гра? Невже ти все-таки зважився? - обурення в голосі було награним, несправжнім. Він розраховував на те, що його зарозумілий друг втілить задумане в життя.
- Арчібальде, ти ж сам сказав, альтернативи немає. 
Після цієї фрази обидва подумали, що альтернатива є, але вони вперто закриватимуть на це очі. Одному з них до божевілля хочеться перемогти в погоні за владою, а іншому не менш шалено хочеться зіграти в гру, яку давно вже продумував і уявляв у своїй голові, масштабну гру, в якій фігурами будуть люди і від кожного кроку залежатиме чиєсь життя. 
- Ні, але ти розумієш, що тебе чекає, якщо все розкриється? Тоді ти молитимешся всім богам, яких знаєш, щоб отримати покарання від міської влади, а не бути відданим суду мафії, - Арчібальд Келлер запустив руки у волосся. Ця ідея була божевільною. Багато що стоятиме на кону, великий ризик втратити все. 
- Якщо, - луною до слів Арчібальда повторив темний силует, що сидів у кріслі. - Якщо цього не зробити, Арчі, все буде не набагто краще. Але щоб звільнити тебе від цього тягаря, скажу: ти не будеш причетний до цього, ти не знатимеш нічого про хід гри. 
Хлопець із каштановим волоссям здивовано підняв на співрозмовника сірі очі, чекаючи слів про те, що це був жарт, що той, зрозуміло, триматиме його в курсі. Однак, схоже, він уже все вирішив і Арчібальд справді нічого не знатиме. Він буде таким же пішаком, як і всі інші, так само чекатиме невідомого і мучитиметься в здогадках: що буде завтра?
- З чого це раптом? Ти хочеш мене врятувати чи знищити? - він спробував змінити становище, яке його не влаштувало жодним чином. 
А темний силует не мав наміру поступатися йому. У напівтемряві кімнати він розглядав Арчібальда і думав, що для нього так буде значно краще, адже знай він про те, що відбуватиметься, які кроки робитиме його друг, він би намагався зробити дещо безглузде - вплинути на це. 
- У тебе немає приводів для занепокоєння. Просто знай: гра почалася...
Келлер кивнув і покинув кабінет, залишаючи кожне сказане слово і кожну крихту інформації за щільно зачиненими дверима. Зачинивши двері від кабінету, він зачинив двері у своїй пам’яті, змушуючи себе не думати про те, що тільки-но дізнався. Він вийшов звідти тим самим Арчібальдом Келлером, що й зайшов. Але в глибині душі хлопець знав, що тепер він - маріонетка, пішак у руках гравця...

—

Чоловік сидів за столом, перебираючи у руках фотографії. Світло лампи, що стояла поруч, дозволяло розгледіти його обличчя в густій темряві кімнати. Блакитні очі, в яких зберігався океан таємниць, темні брови, гострі вилиці. Він був із тих до біса привабливих хлопців, яким хочеться вірити до останнього, і з якими наївні дівчатка пізнають гіркоту розчарування в людях.
Неспішно переглядаючи фото, він усе більше хмурився. На лобі, на який мимоволі падали темні пасма волосся, залягла тонка складка. 
Він відклав стопку чорно-білих фото убік і потягнувся до телефону. 
Три гудки та абонент готовий вислухати невдоволення хлопця.
- Ти пропонуєш не тих, - заяявив він, минаючи такі загальноприйняті речі, як привітання. - Це милі дівчатка, які заглядатимуть своїми очима милого оленяти у твої очі та благатимуть не вбивати їх. Мені потрібна інша. 
Він і сам до кінця не розумів чого і кого шукав. Дівчину, яка погодиться взяти участь у такій грі? Дівчину, яка не побоїться звістки, про те, що її, можливо, вб’ють? Дівчину, яка  не злякається, коли убити людину доведеться їй? Він не знав. Але вперто намагався знайти. 
- Є певні побажання, сер? Колір волосся, очей, статура, особисте життя, сімейні зв’язки? 
- Справа не в кольорі волосся чи фігурі. Мені потрібна та, яка витримає цю гру до кінця, - він стомлено потер перенісся. Розратування через нетямущого помічника зростало і він щосили тримав нерви на прив’язі. 
- Я не впевнений, що..., - співрозмовник зам’явся. Він абсолютно не розумів кого бажає знайти бос. 
- Ділане, займися краще клубами нашого містера Зарозумілості. Впровадь співробітників. Мені потрібна вся інформація, яку можна роздобути, - мабуть доручати помічникові знайти “те, не знаю що” було не найкращою ідеєю і він поспіхом видав інші вказівки. 
Ця гра вимагала від нього так багато зусиль і такої ретельної підготовки, що у разі невдачі хлопець готовий був вчинити самогубство, не створюючи турбот ні правоохоронним органам, ні суду мафії. 
Не чекаючи відповіді Ділана, він відкинув телефон як можна далі і одним різким рухом змів фотографії зі столу. На кожному знімку були дівчата. Різні, зовсім несхожі одна на одну. Але в очах кожної, на думку хлопця, читалася дурість та наївність. Вони всі зовсім не підходили на роль, яку він приготував.
Розлютившись і остаточно розчарувавшисьу тому, що зможе знайти когось, хто зійдеться з образом у його голові, він покинув кабінет, залишивши там телефон, на який хтось уже безуспішно намагався додзвонитися, та розкидані по підлозі знімки. 
Фотоапарат, пачка сигарет, спортивний костюм, і він готовий до виходу. Пройдеться вулицями Лондона, вдихне холодне повітря, що взбадьорить його та приведе думки до ладу. 
Похмуро та сиро. Нещодавно пройшов дощ. Як він і розраховува, на вулицях майже нікого не було. Кілька навмання зроблених фото, одна викурена сигарета і одна думка, що раптово виникла у голові: гра провалиться, якщо він не знайде її - приманку для трьох голодних псів, одним з яких був він сам. 
Незабаром краплі дощу знову почали опускатися на землю. Одна за одною, вони погрожували місту черговою зливою. 
- Чорт, - тихо вилаявся хтось неподалік і хлопець, скинувши з очей туман задуму, озирнувся. 
Вона стояла біля однієї з багатоповерхівок у легкій сукні кольору насиченого глибокого індиго, надто легкій, щоб припустити думку, що вона просто вийшла прогулятися. Темне волосся було трохи розпатлане, в очах - розгубленість, в руках валіза. У неї щось сталося. Може посварилась з коханцем, чи вигнали за несплату оренди. Дощ посилювався. Він стояв під деревом, на безпечній відстані, щоб вона не помітила спостереження, і чекав, поки це дівчисько зробить хоч щось. Наприклад, викличе таксі, увійде назад до будинку, або на крайній випадок сяде на лавку і розплачеться. Але нічого з того не відбувалося. Стоячи посеред дороги, вона ніби була не тут, думки її були далеко від Віллоу-роуд. Дощ стікав по її обличчю, тонка тканина сукні прилипла до шкіри,окресливши вигини її тіла. Він не втримався і клацнув камерою. Мабуть вона вловила цей звук, бо одразу озирнулася. Так і не побачивши нічого підозрілого, дівчина зручніше вклала в долоню ручку валізи і пішла геть, залишаючи Віллоу-роуд та фотографа позаду.   
Хлопець кілька секунд дивився їй услід. На перший погляд вона нічим не відрізнялася від інших. Цілком симпатична, гарненька і, ймовірно, дурненька. Але, може це вона? Він тієї ж хвилини відкинув цю думку, намагаючись не розвивати її. Ні, не вона. 
Додому повертатися йому не хотілось і він неспішно, віддаючись власним думкам, пішов у бік Дауншир Хілл. Його фотостудія розташовувалась за два квартали від того місця, де він знаходився зараз. 
Піднявшись пожежною драбиною на другий поверх, він відчинив двері чорного входу і увійшов у просторе приміщення. Кинувши погляд на чорну шкіряну папку, що лежала на дивані, хлопець посміхнувся, трохи іронічно і самовпевнено. А розкривши її і побачивши зміст, прийшов у захват. Дивовижно, наскільки близько йому вдалося підібратися до цих людей. Людей мафії, людей, що належать темній стороні Лондона. 
Угруповання, злочинні організації, сім’ї, синдикати. Все це було так близько хлопцеві. Адже він і сам був частиною цього світу. Світу брехні, вбивств та кривавої справедливості. 
Погладжуючи пальцями папір, він бігав очима по рядках, дедалі більше заглиблюючись у структуру сучасного зла. Його гра буде небезпечною, бо буде продуманою. Він вигадає все: кожну дрібницю, кожну деталь. І почати, напевно, варто з того, щоб знайти приманку. Милу приманку для майбутніх кандидатів на місце вожака, місце головного. Це буде та ниточка, смикаючи за яку, він керуватиме ними.
Пролунав стукіт у двері і хлопець неквапливо підвівся з темного смарагдового дивана, прямуючи до дверей. Він зовсім не чекав гостей, але цей гість його явно порадує, гість який, як вірний слуга, стояв на порозі і чекав його вказівок.
- Підготуй все. Час робити перший хід, - коротко сказав він і зачинив двері, повертаючись до папки, яка цікавила його на той момент більше, ніж будь-що інше. 
Йшли довгі хвилини зосередженого читання, він усе більше і більше занурювався в організацію. Дедалі більше імен, дат, фактів. І тепер він знав, як вести гру.
Переломний момент у житті мафіозної сім'ї Лондона дозволить йому здійснити шалені фантазії. Цей рік запам'ятається всім. І на те є багато причин. Але головна з них – зміна правління. На чолі Лондонської мафії має стати нова людина.
І як же приємно юнакові усвідомлювати, що це залежатиме від його кроків, його рішень.
Кімната поступово потопала у мороку. За вікном ставало все темніше. Місто поринало в ніч. На обличчі хлопця, що сидів на дивані, сяяла хижа посмішка.
Він у передчутті...