Пролог

 Вони дивились однин на одного з неабиякою ніжністю. Кожен подих давався їм дуже важко. Дивлячись на них можна було впевненно сказати – вони кохають. Проте у всього хорошого завжди є кінець і все хороше рано чи пізно закінчиться. В нашого життя також буде кінець, зрештою ми всі станемо лише історіями і тільки нам вирішувати, якими будуть ті історії. Від нашого вибору залежить фактично все. Так ми не можемо змінити долю, але в наших силах вплинути на неї. Кохання – глибоке почуття, яке затьмарює наш розум та не дає змогу сприймати реальність. Через це почуття люди можуть багато чого просто не помічати. Цікаво, як довго протримається саме кохання? Чи є в нього термін? Думати далі дівчина не змогла, бо її обірвав телефонний дзвінок. Дзвонив телефон хлопця. Він враз потягнувся до нього та відповів на дзвінок.

— Мені зараз не дуже зручно розмовляти, я перетелефоную пізніше, — промовив хлопець хриплим голосом, звертаючись до невідомого.

— Я повернусь за п'ятнадцять хвилин, дочекайся мене, — звернувся хлопець вже до дівчини, а вона всього лише пожала плечима. Хлопець враз зник за дверима.

Пройшло вже двадцять хвилин, а його все ще не було. Не довго думаючи, дівчина піднялась з містя і старалась згадати де в цьому будинку вітальня. Вона ніяк не могла повірити, що це все в її житті. Ще б пару місяців тому вона б і подумати не могла, що все так станеться. Її життя так сильно змінилось, набуло інших подій. Дівчина раділа своєму щастю. В неї є те, про що вона, приїхавши сюди, навіть не мріяла. В неї є нове життя. В неї є життя і вона відчуває всі його фарби, а раніше не відчувала. Це так дивно розуміти, що ти комусь важлива. І так приємно.

 Дівчина почула голос її коханого з кімнати. Вона підійшла до дверей, які були напів зачинені. 

— Послухай, я зроблю це, як тільки буде така можливість. Вероніка ще не достатньо закохана в мене. Як тільки, я зрозумію коли вона закохається остаточно, я зроблю це, — сказав до болю рідний та до цієї миті коханий голос. Серце дівчини забилось сильніше.

— Я пам'ятаю, про що ми говорили. Спочатку – я її закохаю в себе, потім –покину її. Тільки будь ласка, не кажіть їй нічого навіть після того, як я все зроблю. — з жалем, як їй здалось, промовив хлопець. Хоча останнім часом їй багато чого здавалось. Ось наприклад: їй здавалось, що він її дуже кохає, а насправді... Дівчині хотілось плакати. Вона ненавиділа себе за те, що одразу не впізнала брехню та не відрізнила від правди. Надто гіркої правди. 

 Дівчина мовчки, стараючись з останніх сил не плакати, відійшла від тих клятих дверей. Вона швидко знайшла вихід з будинку та похапцем вийшла з нього. Дівчина побігла. Побігла так швидко, як тільки могла. Вона плакала. Дуже сильно плакала, не хотілося вірити в цей жах. Чому саме так? Чому? За що? Що робити? На вулиці лив дощ. Навколо було темно, але дуже красиво. Попереду виднівся парк. В парку збережено багато спогадів. Але здається їй було все одно на спогади. Нарешті дівчина знайшла лавку та сіла. Вона не розуміла майже нічого, але головне чітко збагнула. Він її не кохав. Ніколи. Нізащо. Він просто грався. Грати з людьми – це те, що виходить в нього найкраще. Він обірвав все її щастя в один момент. Вероніка була у відчаї та точно знала, що ніколи не програє нікому. Вона помститься йому. Він про це пошкодує.