1

За родом своєї діяльності мені останнім часом доводиться багато роз’їжджати країною і знайомитися з великою кількістю різноманітних людей. Ось вже минуло більше року як я став волонтером який в міру своїх скромних можливостей допомагає рідним збройним силам протистояти ворожому окупанту. За ці напружені місяці проїхав вже не одну тисячу кілометрів і мав нагоду поспілкуватися з насправді цікавими співрозмовниками. Зазвичай ці розмови стосувалися сьогочасної ситуації в країні, перебігу війни та її подальших наслідки для всіх нас. Та траплялися і такі щирі та довірливі бесіди, котрі назавше закарбувалися в моїй пам’яті. Одна з них трапилася буквально місяць тому і саме про неї я вам зараз хочу розказати.

Розпочалося все сонячним літнім ранком коли я отримав завдання від координатора нашої волонтерської групи перевезти вантаж медикаментів з-під західного кордону держави в одну з лікарень столиці. Здавалося нічого особливого, подібні рейси мій «бусик» здійснював часто й регулярно. Та була тут одна маленька заковика. Мене попрохали взяти з собою в дорогу ще одного пасажира. Спершу я навіть було образився, бо подумав що координатор групи сумнівається в моїй чесності і відправляє контролера, щоб перевірити чи бува не цуплю довірені мені лікарства.

Однак незабаром все прояснилося. Разом зі мною мала їхати молода дівчина, що тільки-но повернулася з-за кордону та терміново поспішала в столицю. Висока на зріст з миловидним личком і яскраво-карими очима вона була одягнута в простенькі чорні джинси та легку блакитну блузку. Кивнувши мені головою на знак привітання незнайомка мовчки всілася на сидінні поряд засунувши свій маленький рюкзачок собі під ноги. Ще раз непомітно окинувши її поглядом я зробив два висновки: по-перше моя супутниця вочевидь чимось дуже знервована, по-друге – дорога з нею буде для мене не простою, бо нема гіршого для водія як набурмосений пасажир біля нього. Такий не лише не пожвавить настрій під час довгої поїздки, але й навпаки навіє меланхолію та смуток в душі.

Як незабаром виявилося ці мої припущення частково виявилися вірними, а частково ні. Та тоді щоб не нудьгувати за рулем я увімкнув радіоприймач і приємні мелодії чуттєвої пісні наповнили кабіну автомобіля. Дівчина ніяк на це не відреагувала, здавалося вона в ту мить витала десь в іншій реальності. Так не промовивши і слова одне до одного ми подолали більше двох сотень кілометрів. Яскраве липневе сонце припікало все більше й більше і я вирішив зробити нетривалий привал. Захотілось випити чогось прохолодного, та й чого приховувати, роки вже не ті, і мій старечий організм наполегливо вимагав у мене позбутися зайвої рідини.

На щастя я вже не вперше їхав цією трасою і знав що незабаром ми натрапимо на придорожню забігайлівку де можна було задовільнити всі свої потреби. Так воно і трапилося. За якихось десять хвилин я зупинив машину на площадці біля цегляної будівлі над входом якої висіла вивіска «У Солохи». Хто така ця Солоха я й гадки не мав, однак на власному досвіді переконався що тут можна попоїсти ситних дерунів з м’ясом та сметаною і випити філіжанку пристойної кави. Чогось більшого мені не потрібно було, а от що захоче для себе моя неговірка пасажирка мене тоді якось мало турбувало.

– Все, робимо нетривалу перерву, – кажу я до дівчини і не чекаючи на її реакцію пояснюю. – Мені треба трохи розім’ятися і хоч щось перекусити. Можеш зоставатися тут, а якщо хочеш то пішли зі мною.

На мій подив незнайомка відповідає коротким «я з вами». Голос у неї схожий на спів сопілки. Він мені відразу сподобався, а перші слова почуті від пасажирки спонукав продовжити наше спілкування.

– Може все ж познайомимося? – запитую-пропоную я дивлячись їй просто у вічі.

– Настя, – коротко кидає моя попутниця.

– Віталій Олегович, – і собі відрекомендовуюся я та відразу додаю. – Тут можна не тільки пообідати, але й вгамувати спрагу прохолодними напоями. А ось там туалет. Скористайся всім що тобі потрібно, бо більше ми зупинятися без нагальної потреби не будемо.

– Зрозуміла, – мовить дівчина і відразу бере курс на туалетну кабінку.

Я неспішно заходжу в забігайлівку. Тут за прилавком стоїть моя знайома продавчиня, пані Зоя. Побачивши мене вона підіймає руку на знак привітання, я відповідаю їй тим самим жестом. Потім іншим жестом показую що буду замовляти те що завше. Жінка приязно всміхнувшись зникає в глибині приміщення. Всідаюся на своє звичне місце, перед вікном так щоб бачити свій припаркований «бусик». Хоч вигляд у нього порепаний і непримітний та зайва пересторога ніколи не буває зайвою, все таки в його кузові знаходиться медикаментів на солідну суму.

Настя і пані Зоя з’являються одночасно. В руках продавчині таця з тарілкою паруючих дерунів, стакан зі сметаною і велика філіжанка кави. Розкладаючи все це на мій столик жінка не стримується і тихо запитує:

– Пане Віталію, як воно там? Щось чули новеньке з фронту? Як там наші хлопці?

Пані Зоя знає, що я займаюся волонтерством і інколи навіть буваю в прифронтовій зоні тому й хоче знати все з перших рук. Цікавиться не просто так, бо у самої син з зятем в окопах. Відчуваю що вона переживає за своїх рідних тому намагаюся підбадьорити її якимось загальними фразами, що все буде гаразд, хлопці тримають оборону і б’ють ворога, ми неодмінно переможемо і її близькі незабаром повернуться додому. Жінка тільки важко зітхає у відповідь на мої слова, а потім побажавши смачного повертається на своє місце за прилавком. Вона як і я щиро бажаємо, щоб всі ці мої побажання неодмінно справдилися.