25

- Нас зловлять, - перестрашено пихтів старий Вітен, згинався у три погибелі, ніби його вже засудили до страти.

- Якщо ти не перестанеш примовляти, то точно зловлять, - суворо гримнув Марек, стишував пориви власного басу, аби не привертати зайвої уваги.

Він наважився на відчайдушний вчинок. Його діяльнісна натура не дозволяла спостерігати осторонь, як два безумця збираються винищити мешканців древнього міста. Якщо повернеться з цієї авантюри живим, дружина його точно уб’є.

Марек вихопив ключ від потайних дверцят з рук старого Вітена, що ніс службу місцевого вартового. Про цей прохід знали обрані, ті хто займався контрабандою. А Марек нею займався. Треба ж якось виживати. Хутко відімкнув двері, і вискочив у лабети ночі, що ховала відчайдушний вчинок сміливця, або ж дурня.

- А ключ? – почувся позаду розпачливий скрипучий голос старого вартового.

- Віддам, коли повернусь, - запевнив Марек, а самого починало підтрушувати.

Коли ця задумка була тільки в голові, то здавалася не такою страшною, зрештою він неодноразово робив подібні вилазки, та цього разу на кону стояло життя людей, а не його вигода. Він сховав ключ в потайну кишеню, вшиту в теплий шерстяний плащ, щільніше закутався, щоб приховати свою руду голову та бороду, прямуючи знайомою стежкою вздовж стіни.

Могутній полководець дав їм чітко зрозуміти, що жалю не буде, якщо вони самі про себе не подбають. Настрої мешканців міста складно було якось описати, вони різнилися. Одні, більш прилаштовані біля царської годівниці, виступали за Мека, виголошували його гідним наступником Креда, адже той постійно був при ньому, відповідав за благополуччя Небу, звинувачуючи в смерті правителя саме колишнього полководця, а менш успішні, тобто звичайний народ, схилялися на бік Яреда, що стояв темною хмарою з багатотисячного війська попід стіною Неро. Він був їм ближчим та зрозумілішим. Самовіддано боронив їх від ворогів, зміцнював кордони царства, був справедливим з простим людом, а відколи очолив Каффу здобув славу мудрого владаря. А красу його дружини оспівує кожен поважаючий себе чоловік, хай навіть в очі не бачив тої вродливиці.

Полководець дав їм три дні. Минуло два, а зрушень нема. Люди перелякано ховалися домівками, в які їх позаганяли посіпаки Краса. Можна було б взяти кількістю та влаштувати повстання, але сміливця, який би підбив на те містян, не знайшлося. Кожен трусився над своєю шкурою. Боягузи нездалі. Марек же вирішив діяти самовільно. Очолювати повстання не збирався, воно могло завести в нікуди, а навідатися до військового табору колишнього полководця та показати йому потаємний хід, аби провести військо, здавалося чудовим рішенням існуючої проблеми. Хоч би вигоріло. Марек ніколи не бачив наймогутнішого полководця усього Небу, тільки чув про його здобутки, тепер трохи хвилювався, щоб вартові, виставлені довкола табору не вбили, не вислухавши.

Далі стежка вела ліворуч від стіни, ховалася у заростях ліщини, що оперізували мури з південного боку, зазвичай там відбувалися угоди між торговцями та контрабандистами, проте сьогодні Марек обігнув їх та подався під покровом ночі рятувати древнє місто з його боягузливими мешканцями.

Табір палахкотів вдалечині поодинокими вогнями, з наближенням чулися де-не-де голоси вояк, фиркання коней, навіть брязкіт зброї. Табір не спить навіть вночі.

Коли до цілі лишалося декілька кроків, страх Марека набув кулястої форми, що огортала коконом, змушуючи тіло тремтіти. Він не був боягузом, швидше боявся провалу задуманого, аніж можливої смерті.

- Куди прямуєш?

Марек не встиг злякатися, позаду з’явилася чорна тінь, вхопила його за шию, міцно стисла вмілим захватом, а шкіра відчула холодне лезо ножа, що грозилося чиркнути по жилці, в якій сховано життя.  

- Полководця хочу бачити. Маю для нього повідомлення, - прохрипів Марек, боровся з приступом страху, але цей паскуда перевертав нутрощі потрійним кульбітом.

- Від кого? – низький вкрадливий голос шепотів у самісіньке вухо, позбавляв останніх сил кремезне тіло торговця.

- Від мене. Я знаю як потрапити в місто непоміченим.

Лезо на шиї смикнулося, легенько чиркнуло шкіру, пустивши цівочку гарячої крові  за пазуху вкляклого Марека.

- Крас вирішив, що ми дурні, які потраплять у його пастку.

- Це не пастка. Я просто рятую себе і свою сім’ю. Люди Краса тримають мешканців міста у страху, не випускають їх з домівок, щоб ті не відчинили браму, але я знаю, де знаходиться потайних хід в стіні, через який торговці переправляють контрабанду. Ним можна скористатися, щоб потрапити в місто, - на одному подиху виказав Марек, судомно втягнув повітря, бо зляку ледве не помер через його брак в грудях.

Голос позаду мовчав, видно обмізковував почуте, а тоді прибрав ножа, приставив його до спини і пригрозив:

- Якщо збрехав, сім’ї більше не побачиш. Хіба що про неї також збрехав. Рухайся! Вперед!

Натиснув лезом міцніше, змушуючи піднімати вкляклі ноги, направляючись до табору. Шлях до мети здався Мареку вічністю. Гостре лезо болісно впиралося в спину, змушувало рухатися швидше, різкіше. На межі табору їх зустрів вартовий, який помітив за його спиною нападника, кивнув тому та пропустив. Марек й досі не бачив цього чоловіка з глибоким голосом та ножем в руках, який тримав його життя на волосині. Вони йшли табором, в згуртованих купкою наметах відпочивали вояки, пахло димом та кінським потом, прохолодна мінлива ніч вбирала нечистоти людських виділень. Смерділо сечею. Ну, іншого від збіговиська тисячі чоловік в одному місці не варто очікувати.