23

Бенкет був володарю не в радість. Це читалося у скривлених вустах, немов йому підсунули прокислого вина, у байдужому погляді, який не зупинявся на звабливих формах танцівниць, не напівголих як він звик, та все ж, ні у втомлену вигляді старого спустошеного чоловіка. Він не звертав уваги на нарікання свого почету, оскільки деяким особам довелося відділитися від правителя, тому що за браком місця їх поселили далеко від садиби. На їхню думку.

Елен спокійно спостерігала за володарем, ласкаво посміхалася його почету, який злився перед очима одним суцільним коконом захоплення та страху. Невідомо бояться. Вона незвідане, щось небачене, а тому таке жахливе для цих людей. Частина бажала сховатися від неї, втекти з цього місця, частина мріяла відсікти її силу, сховану у волоссі, та привласнити собі, частина тихенько божеволіла, на одинці зі своїми думками. Вона свідомо вбирала їхні відчуття, наповнювалася ними, аби дати гідну відсіч. Поряд сидів витягнутий у струну Яред, споглядав вакханалію лицемірства, що оселилася в його домі, готовий напасти будь-якої миті.

На правах господарів вони зайняли місце по праву руку від правителя, ліворуч сидів Крас, який нарешті удостоївся честі сидіти поруч володаря. Мек залишився в Неро, аби надалі обкладати народ безглуздими податками, коротун Рокун також не завітав до їхнього обійстя, оскільки через особливості тлінного тіла складно переносив такі подорожі.

Бенкет минав мляво, без звичних веселощів, гості не проявляли розпусності натури, їм чітко дали зрозуміти, вони в чужому домі, а тут діють інші закони.

Елен не дочекалася закінчення вечері, син потребував уваги, захекана челядь підбадьорливих слів. Кухарі постаралися на славу, стіл вгинався від наїдків, які чомусь гості дуже обережно куштували. Невже гадали, що їх тут отруять. Елен посміхнулася безглуздим блукаючим думкам. Дурощі до голови лізуть співзвучні непростим переживанням.

- Володарю, - вона шанобливо звернулася до владного гостя. Він звів на неї затуманений погляд, в котрому знову миготіли іскри страху. Не могла зрозуміти, чому він так її боїться. Відчуває гнилість власної натури, хвилюється, що чекає його після смерті. Чи приймуть Боги спаплюжений принизливими вадами дух? Цього навіть вона не знала, - я змушена покинути вас. Як господиня цього дому мушу подбати про належні умови для своїх гостей.

- Звісно, - кивнув володар.

Він помився, перевдягнувся в ошатну туніку насиченого синього кольору з вишитим гербом на подолі, проте не посвіжішав. Ніщо не радувало володаря. Смутні думки обступили його, точили зсередини, позбавляли радощів недолугих дрібниць, в яких він втопив своє життя.

Елен відлучилася, ловила на собі десятки пожадливих поглядів, вони штрикали її, насилали власних демонів, нещадно рвали єство на тисячі дрібних часточок. Її не трясло. Навіть не зачіпало. Відсторонилася від світу. В її домі зібралася гниль, незабаром вона вичистить нечистоти, бо це місце для сміху та радості, тут зростатиме щастя.

***

Креда поселили у господарську частину, вона була відсічена від іншої частини дому добротними дерев’яними дверима та свіжозведеною стіною, яка наглядно відділялася від інших кольором та структурою. Володар перебував у гарному настрої, за довгий час йому нарешті вдалося поспати, хоча здавалося й ока не стулить. Слова цієї дивної дівчини, що вселяла йому шалений страх не давали спокою весь вечір. Його спадкоємець. Онук невизнаного сина. Володарю не вдавалося приховати від самого себе оте дивне бажання взяти своє продовження на руки. Воно так схоже на нього. Спочатку не визнавав цього, відкидав. Переконував, що йому лише здалося, а тоді згадував оченята малого пуцьвірінка, який навіть всміхнувся йому і серце в грудях завмирало. Він заслуговував на любов дідуся, він вартий найбільшого скарбу на землі.

Сніданок володаря минув у відведених йому покоях, молода служниця принесла свіжого хліба, сиру, в’яленого м’яса і жодної краплі вина. Кред зловив себе на думці, що йому й не хотілося хмільного трунку. Почувався бадьоро,  тіло вібрувало силою, яка останнім часом покинула його. Він вийшов в коридор, мав намір знайти Краса, той постійно намагався довести, що армія тікає до Каффи під крило колишнього полководця. Кред не був так у цьому впевнений, адже його нишпорки подібного не помітили, перебуваючи у місті багатоголосся.

У цій часині садиби було дуже тихо, не звиклий до такого володар, наче оглух. Навіть зупинився, озираючись довкола. Нікого. Глухий світлий коридор з жовтуватими стінами. Одначе, недалечко від нього скрипнули двері. В протилежній частині коридору з’явилося дівча з довгою чорною косою, а за нею Солл. Він щось говорив дівчині, але та притулила пальця до вуст і люто шикнула на хлопця. Юні та закохані. Кред пам’ятав себе таким. Не міг пояснити собі, чому рушив вбік молодих людей, мабуть, захотілося стати частинкою юного шаленства, згадати молодість, що промайнула, немов один день, але пара раптово зникла за іншими дверима, а він вкляк перед тими, з яких вони щойно вигулькнули. Стулка була прочинена, звідти лилося яскраве сонячне проміння, він відчинив її, затуляючи очі рукою. Веселий сонячний ранок осліпив його. Прокліпався, щоб зняти болючі відчуття та подався вперед. За дверима  знаходився маленький садочок з фонтанчиком в центрі, оточений трьома дерев’яними лавочками філігранної роботи, на одній з яких стояв продовгуватий плетений кошик, заповнений білою тканиною. Зненацька у ній щось заворушилося. Знічев’я Кред навіть підскочив. Озирнувся боязко чи ніхто не побачив прояву слабкості володаря і підступив ближче до кошика. Тканина знову зворушилася, звідти визирнула ручка, маленька та рожева. Володар обімлів. Зробив ще один невпевнений крок, витягуючи шию, аби упевнитися в своїй здогадці, але завмер у незручній позі, коли з-за лавки показався здоровенний собацюра зі здибленою шерстю. Він не гавкав, не гарчав, його утробні звуки змушували піднятися кожну волосинку, наганяли потойбічного жаху, обіцяли криваву розправу лише за необережно зроблений крок.