18

         Сьогодні навіть собаки не гавкали, не плакали діти, людиська видивлялися їх враженим поглядом матері, яка злетіла з кам’яного постаменту і за мить стояла біля них. Збулося те, у що ніхто не вірив. Вже не вірив.

- Доню, - голос неньки здригнувся, вона перестрибувала очима, то на Елен, то на Яреда, - Що тут сталося? Ти знаєш цього чоловіка?

- Нічого не сталося, - встряв першим Яред, - У вашої доньки з’явився чоловік.

- Елен! – збоку почулося голосне звертання Найстаршої. Вона піднялася зі свого місця, вдаряла присутніх непохитністю, виваженістю в словах та рухах. – Ти визнаєш право цього чоловіка на себе?

- Так!

- Віднині ви подружжя! – голосно оголосила Найстарша. – Елен, донька Лади та Кенана, віддана Яредові із Баклі! Прямуйте до Плакучого озера, діти. Очистіться для нового життя разом!

- Ходімо, - звершувалася до Яреда Елен, ковзнувши коротеньким поглядом обличчям матері. Уже все вирішено. Найстарша вважає, що нарешті воля Богів збулася, незважаючи на дивність поєдинку між нею та Яредом. Наївна не відає – це тільки початок. Могутній полководець не кориться чиїмсь правилам та законам, він хоче творити власні, інакше не приїхав би по неї.

       Вони покинули площу під онімілі писки містян, ошелешений погляд Делли й батька, набурмосеного Борса – її одвічного захисника. Тепер цей обов’язок із нього знято.

     За будівлею Синопсису повернули ліворуч, оминули головну площу, західну частину міста, де зазвичай селилися приїжджі торговці та шукачі щастя, і вийшли до Плакучого озера. За переказами, коли один з Богів вирішив поселитися на коконі, що утримував химер, його сестра дуже засумувала, адже не могла більше бачити улюбленого брата. З горя, котре лилися очима Богині і падало на землю солоним дощем, утворилося величезне озеро. Мешканці Шагдару не сміли зневажати горе Богині, ці води вважалися цілющими, призначеними для очищення від душевних хвороб.

     За давнім обрядом, витоків якого вже й ніхто не пам’ятає, молоді люди, що віднайшли одне одного, повинні омитися в цих водах, аби увійти в спільне життя чистими від попереднього, з чистими думками та серцем.

     У всю цю дурню Елен не вірила, але традиції шанувала. На березі озера їх чекало дві білі сорочки, акуратно складені на березі, які потрібно було одягти після омивання. Мамина робота. Хутко впоралася.

- Чого ми тут? – спитав Яред, оглядаючись довкола.

- Роздягайся! – наказала Елен.

- Навіщо?

- Митися будемо, а тоді додому.

- Це обов’язково?

- Так.

- Ми вже подібне робили першого разу, хіба ні?

- Робили. Це обряд, тому давай швидше.

       Елен почала роздягатися. Сикнула високі чоботи, пояс і сорочку, обережно поклала палицю біля складеного одягу, тільки потім дозволила собі поглянути на Яреда.

        А він готовий. Бери мене, люба, поки пропоную! Вона пройшлася глузливим поглядом від голови до п’ят свого ідеально захисника, згадала,  як одного разу вже бачила цей безглуздий вираз на його обличчі, і видала:

- Тобі нічого сьогодні не світить, тому притримай коня.

- Я скучив і він також.

- Потерпите обоє. Вам корисно. Думки одразу яснішають.

      Елен, не озираючись на нього, полізла у воду, віддалася у холодні обійми плаксивої Богині, впевнено ступаючи по піщаному дну. Відійшла недалечко від берега, поки вода не досягнула шиї і тричі пірнула. Коли винирнула третій раз, поряд стояв Яред. Безсоромно шкірився, простягнув руки, щоб торкнутися її, і заробив відкоша.

- Що таке? Довго будеш душу витягувати? – обурився він.

- Поки всю не витягну, а тоді виплюну й потопчуся. Так, як ти зробив.

- Я такого не робив, я захищав тебе від Креда.

- Навіщо мене захищати? Я безпорадна?! – вона зло роздувала ніздрі, полосувала його лютим поглядом, де зачаїлася нестерпність. Сьогодні вона буде нестерпною. – І годі світити своїм бравим скакуном, за нами спостерігають.

- Хто?

- Пів міста!

     Вона вилетіла на берег, вхопила білосніжну одежину, почала судомно натягувати на мокре тіло, відчуваючи на собі безліч зацікавлених поглядів. Тупі збоченці! Яред вийшов слідом за нею, спокійно порозглядався навкруги, показово нахилився, взяв сорочку та одягнув. Елен спостерігала за цією виставою, дратівливо закусивши нижню губу.

- Усім похизувався?  Ми можемо йти?

- Нехай заздрять. Не всім так щастить.

- Дозволь поцікавитися: в чому тобі пощастило?

- Ну, як? Нам обом пощастило. У мене ти, а у тебе я.

- Інколи здається, що моє щастя сумнівне, - Елен не втрималася, підійшла, загорнула мокрі чорні пасма йому на маківку, щоб не спадали на очі. Вона скучила за своїм довбнем, - Що буде далі?

      Він вхопив її руку, поклав собі на колючу щоку, торкнувся вустами, відчував, що крига скресла. Мабуть, у тій воді насправді щось незвичайне є.

- Ми поїдемо до Каффи, будуватимемо власний світ.