17

          Натовп збуджено споглядав Яреда, кидався кпинами на кшталт «Зараз тобі влетить!», «Наша Елен тебе з брудом змішає», «Та вона тебе по огорожі розмаже», «Попрощайся з зубами», «Відтепер тільки юшку сьорбатимеш». Які доброзичливі люди! Протягом цих днів він намагався не світитися в місті, лиш попросив Фолка показати дім, де живе Елен. Звичайний будинок, під дахом з червоної черепиці, таких тут повно. Яред жив ці дні в подібному, у літньої бездітної пари, яка радо прийняла їх. Нічого не вказувало, що в цій непоказній будівлі живе Вершителька. Елен належала до вищого прошарку суспільства Шагдару, за нею закріплювалося місце Вершительки, яке належало їй за правом. І народ визнавав це право, не дивлячись на її інакшість. Яред же мав права, але рідний батько плював на них з висоти величного Неро.

         Серед галасу, закрученого довкола, він побачив як наїжачився Сарду, а Елен завмерла. Мабуть, не вірила в те, що бачила. Він, бува, подумав усміхнутися їй, вже почати каятися, але його спинив збуджений Фолк:

- Навіть не думай шмарклі розпускати. Вона тебе не пожаліє.

           Яред чудово розумів, що Елен йому не піддасться, а тому починав ще більше хвилюватися. Ану ж не вийде її перемогти, що тоді робитиме.

         Через площу до Яреда прямував старий сивочолий чоловік із палицею в руках, котру передав йому зі словами:

- Б’єшся цим, свою зброю здай.

Яред витяг великого ножа з-за поясу, малого з чобота і передав чолов’язі.

- Успіху, небораче!

          Старець почимчикував назад, а з постаменту звелася Вершителька, яка сиділа по центру. Натовп затих в очікування слів старої сухої жінки, але Фолк все одно додумався бовкнути Яредові у вухо:

- Ліворуч від цієї старої карги сидить мама Елен, у червоній сукні.

Яред ледь помітно кивнув.

- Елен! - голосно мовила жінка, а та повернулася до неї, - Тебе викликав на бій Яред із Баклі. Він прийняв усі наші умови і погоджується залишитися в місті в разі перемоги. Ти готова до бою?

- Так! – голосно відповіла Елен.

- Яред із Баклі, ти готовий до бою?!

- Так!

           Жінка сіла, Яред вкотре подумав про ті умови. Яке безглуздя вказувати молоді, де жити, хай навіть яка у них плачевна ситуація з народжуваністю. До того ж, він не планував тут лишатися. Забере Елен, вони поїдуть до Каффи і творитимуть свої правила та закони.

            Він попідкидав палицю з руки в руку, намагався відчути її вагу, перекрутив у повітрі, аби зважити свої можливості. Не вважав її за зброю, але у випадку з Елен починав сумніватися у своїх можливостях. Колись його навчали мистецтву бою на мечах, давши до рук дерев’яного, щоб не поранився, а зараз тицьнули палицю, щоб майбутнє подружжя сильно одне одного не покалічило. Дивний спосіб пошуку супутника життя, але хто він такий, щоб критикувати.

           Підняв погляд на Елен, і закашлявся. Його очі, в прямому сенсі, вивалилися на білий дрібний пісок, а рот безглуздо відкрився. Завжди закрита, замотана у плаху, яка навіть п’яти прикриває, неприступна, холодна, далека, а тут таке … Зірвала рвучко з себе тканий плащ, під яким майоріла коротка сорочка до колін сіро-коричневого кольору, з двома розпанахами по боках, стан перетягнув широкий шкіряний пояс зі срібними візерунковими напайками, такі Яред і на сідлі Морду бачив, на грудях глибокий виріз, що ледве прикриває принади, а волосся бринить незвіданою красою, затьмарюючи собою весь білий світ. Навіть натовп вмовк. Тиша стрибала грайливим м’ячиком по пісочку, відбивалася потаємним захватом в очах присутніх. Боги обдарували їх дивом, тільки вони не знали, що з ним робити.

- Неймовірно. - захопливо промукав Фолк у Яреда над вухом, - Як ти додумався її проґавити? Вкотре дивлюсь, а намилуватися не можу.

        Яред не встиг відповісти отетерілому базікалу, Елен рушила до центру площі. Не йшла, летіла. Невагомо. Немов справді немає нічого спільного з цим грішним людом, що зібрався тут.

          Він пішов їй на зустріч. Шукав очима погляд без кольору, запам’ятовував кожен рух, рису обличчя, аби згадувати. Втішатися видовищем, котре більше не доведеться побачити.

      На відстані витягнутої руки, випалюючи сліди за собою, вона зупинилася. Підняла на нього колючий погляд, що увібрав білизну піску та барви світанку, де забавлялися сонячні промені, глузували з його безпорадності. Він був безпорадним перед нею. І як битися?

- Як знайшов? – стримано й суворо гримнула вона, а потім додала квапливо, - Хоча не кажи. Це Фолк? Так?

- Так, - підтвердив Яред, - Він жив тут два Великих сезони.

- Так і знала! – вона зло увігнала палицю в пісок, від чого землею пішли дивні вібруючі хвилі.

Яред лякливо затупцював на місці, спостерігаючи, як вони вмить зникли, наче втопилися в піску чи розчинилися.

- Ну, чого став?! – рубонула і скривила носа, - До бою!

- Елен, може обійдемося, - він не соромився того, що в голосі чулося благання. Як бити цінність без якої жити не можеш? – Хочеш мене відлупцювати, я дозволю, але не тут.

- А чого ж? Великий полководець боїться бути зганьблений жінкою!