6

Елен стояла посеред розкоші просторої кімнати, вбирала поглядом кожну деталь, аби запам’ятати. Погляд вперся у завмерлого Сарду, який підійшов до стіни ліворуч, ніби вловив присутність стороннього. Вона порівнялася з другом, торкнулася білої штукатурки, провела долонею, поки погляд не вперся у барвистий розпис заквітчаної поляни. Довго приглядалася до квітів, намагаючись осягнути, що з ними не так, і знайшла заковику. Дві квітки в центрі галявини не мали жовтенької серединки, на їхньому місці майоріла порожнеча. Отже, за нею збираються стежити. Хто? Яред. Навіщо? Він може завітати до неї будь-якої миті. Кред? Можливо. Це ж його палац, незважаючи на той факт, що це крило віддане Яреду. Ну, як крило. Ще один палац в палаці, відділені один від одного звивистим коридором та кованою масивною брамою. Яред запевнив, що сюди ніхто не має доступу без його дозволу, хоча Елен в цьому починала сумніватися, споглядаючи квітковий розпис на стіні. В сусідній кімнаті поселився Фолк на правах новонабутого брата. Яред з нею не залишився, аргументуючи подібний вчинок тим, що ніколи тут не жив, віддаючи перевагу казармі, де мешкали його воїни. А тому не варто давати Кредові додаткову причину для роздумів та хитромудрих планів, зраджуючи своїм звичкам. Елен мусила погодитися. Вкотре переступити через себе. Це починало дратувати. І Солл віддано побіг за другом, полишивши її наодинці зі своїми сумнівами. А вони гірше гнійного нариву, той хоч прорве і настане полегшення, з цими підступними химерами так не вийде.

 Вона відійшла від стіни, зараз та не становить загрози, там нікого нема. Її погляд прикувало величезне ліжко, сховане за дивною підвісною штукою з напівпрозорої тканини, котрої страшно було торкатися. Краса невагомості слугувала своєрідною ширмою. Принаймні, так здавалося Елен. Подібну конструкцію вона бачила вперше. Хотіла бува торкнутися цієї прекрасної невагомості та останньої миті передумала. Шкода порушувати ідеальність, створену вправними руками майстра. Зробить це ввечері, перед сном, а поки просто помилується. Далі цікавість повела її до дверей, що знаходилися праворуч від ліжка, і злегка втопали у стіні, здавалися непомітними, проте надзвичайно важливими. За їхніми стулками сховався вихід на простору терасу. Елен вже зустрічала такі конструкції по цей та по той бік Лісу. Їх надзвичайно полюбляли багатії. Тепер вона розуміла чому. Прокрокувала на край до самої балюстради, щоб впитися неосяжною красою Неро, за яким стояв таємничий ліс Рода та його непокірні діти. Вона дуже багато чула про них від місцевих жителів, побачити не довелося. Може, ще вдасться. Чи не треба? Дуже кривавими та дикими вони виглядали в тих оповідках. Елен втягнула повітря на повні груди. Так пахне свобода. Мабуть, лиш тепер споглядаючи велич Неро та безкрайні простори Небу, допетрала, про що говорив Яред. Віднині вона заручниця Кредового божевілля. Як і решта.

Руки мимохідь опустилися на поручні балюстради, що виблискувала білизною із жовтими прожилками, зціпила зуби, аби стримати крик. У людини можна забрати життя, але не свободу, бо без неї, то існування. Чомусь вкотре накрила підступна думка, що цей палац стане її загибеллю. Вона вросла у жили, заструменіла тілом, шкірилася у вічі, відраховуючи дні до неминучої страти. Кред, весь його почет, Мек, оте незрозуміле створіння біля ніг правителя – усі вони хотіли урвати шматок її єства, стати ближчими до Богів, їхньою частиною. Сліпі дурні. Батько-Ліс дав їм все, та й цього виявилося мало. Хоча, можливо, вони просто хотіли свободи?

У вхідних дверях пролунав тихий невпевнений стук. Сарду одразу кинувся зустрічати непроханого гостя застережним риком, але притих, помітивши у дверях просунуту голову Солла.

- Можна? – полохливо спитав він, глипнув перестрашено на Сарду і завмер.

Елен відповіла схвальним кивком. Одразу помітила, що хлопець встиг помитися та перевдягнутися у чисту червону туніку, підперезану добротним шкіряним ременем. Він тримав в руках чималий згорток білої тканини, котрий, трохи несміливо, поклав на дерев’яний різьблений стілець з високою спинкою. Під стіною стояло ще два таких.

- Що це? – поцікавилася вона, спостерігаючи за рваними рухами хлопця.

Його сум’яття хлюпало безперервно, набираючи позамежної швидкості. Складно сказати, коли він нарешті прийме її інакшість та своє відношення до цього. Зараз він просто її соромиться та побоюється.

- Це вбрання на сьогоднішній бенкет. Яред попросив передати.

- Чому сам не приніс?

- Він трохи зайнятий. – пробубнявів Солл, потупив погляд долу, неначе боявся бовкнути щось зайве.

- Чим? – допитувалася вона.

- Сама у нього спитаєш. – він насупився, явно не збирався вплутуватися у складнощі взаємостосунків двох протилежностей. – За тими дверима купальня. – він тицьнув пальцем на двері ліворуч від себе. – Зараз принесу тобі щось поїсти, а ввечері відведу на бенкет.

- Дякую.

Це єдине, що лишалося сказати Елен. Примушувала себе не обростати галуззям сумнівів, губитися в здогадках. Звичайною ревнивою дурепою побуде іншого разу. Цікаві відчуття. Нові для неї.

Солл кивну та хутко вискочив за двері. Кожен початок має свій кінець, ця пригода тільки починається, залишається сподіватися, що її закінчення буде не таким похмурим, як саме передчуття цього закінчення.

***

Солл вів її коридорами Неро, крокуючи попереду. Нове вбрання приємно лоскотало шкіру, дарувало незвичні відчуття, бо такої краси вона ще не носила. Вбрання гідне цариці. Блакитна сукня від талій до подолу розшита золотими нитками, весь ліф всипаний дрібними дорогоцінними камінчиками, які добряче додавали ваги цій неперевершеності. На голові палантин з такої ж тканини, який незвично було мотати, оскільки якось зрослася зі своїм буро-червоним шматком тканини, котрий так вірно беріг її таємницю. Новий їй також подобався, як і сукня. Питання в іншому: де Яред дістав цю дивовижу за такий короткий час?