5.1

- Яред, наш герою, я радий вітати тебе вдома! – голосно, майже громоподібно, вигукнув Кред, плескаючи в долоні, а запопадливий почет підігравав.

Володар піднявся з місця, випнув тлустого живота, прихованого за безліччю шарів білосніжної туніки. А мале створіння, що сиділо на низенькому стільчику біля трону, нагадувало дитину, закутану у коротку плаху, з під якої визирали криві волохаті ноги, і супило безбарвний погляд, мов щось зле відчувало. Принаймні, Елен відчувала чітко. У тілі дитини дорослий чоловік. Він такий, як вона. Скинутий на землю Богами, спотворений ними навмисно, аби показати присутнім усю вбогість їхньої людяності. Вона навмисно ігнорувала його пильний погляд, гадаючи як він потрапив до почету Креда. Хто він тут? І для чого?

Яред лиш кивнув у відповідь, не схилив голови перед володарем, як і вона. Проте, Солл не забув за час подорожі правил гарного тону та пошани, тому зігнув поперек в глибокому поклоні. Фолк глипнув на нього й собі вклонився, повернув голову ліворуч, щоб зазвати до здорового глузду Елен, але спроба виявилася марною. Вона навіть не глянула в його бік. Стояла рівна і холодна. Творці та Батько-Ліс ніколи не схиляли її до поклоніння. Вони просили любові та послуху у своїх непутящих дітей, і Кред один з них.

Вона прекрасно розуміла, що Яред, мабуть, ніколи й не схиляв голови перед володарем-батьком, а от їй така витівка, певно, не зійде з рук. Навмисно наривається, та хіба можна інакше. Люди не повинні уподібнюватися Богам, тим паче, ті й не вимагають поклоніння.

- Схоже, твоя нова знайома не знає, що перед правителем величного Небу потрібно схилити голову! – розлючено бризкався слиною набряклий цар, у якого кумедно засіпалася голова.

Яред відкрив рота, щоб стати на її захист, якого зовсім не потребувала, тому промовила перша, зазираючи Кредові просто в очі. А там суцільний жах, що підібгав хвоста, бо володаря не бояться.

- Правителю, мудрий поводирю свого народу, який шанує Богів та звеличує доброту, даровану ними, ти, як і я, їхнє дитя, покірне та слухняне, схиляєш голову перед їхньою величчю, хіба можу я, блукаюча душа, вчинити інакше. – солодко-спокійно зронила слова Елен, відчуваючи загальний страх впереміш із захопленням.

Кред насупив кошлаті брови, нижня губа кумедно випнулася, сповіщаючи присутніх про активну роботу думок правителя. Бідолашному було про що замислитися. Його щойно обкрутили навколо пальця, залишилося зрозуміти як.

- Слова, що достойні вух самих Богів. – раптом з-за високої спинки золотого трону вийшов смаглявий худорлявий чоловік у довгій зелено-синій пласі, що вкутувала його до п’ят. Чорні очиці, наче вістря смертоносного меча безжалісно штрикало кожного по черзі, починаючи Яредом і закінчуючи Фолком. На ній його погляд зупинився лиш на коротку мить, та цього виявилося достатньо, щоб вловити хвилі зневаги і тривоги. А ось тіньовий володар. Принаймні, той, хто цю жадану роль на себе постійно приміряє. Шкода небораку. Влада – річ мінлива. Сьогодні ти на коні, завтра під ним. Втримати її ще важче. Для цього хитрощів та потакання збоченим бажанням безумця мало. – Яред, наш полководцю, представ нам свою нову подругу. – на останньому слові хитрун іронічно повів, підведену фарбою, чорною бровою. – Вона втілення вроди та кмітливості. Рідкісне поєднання.

- Мек, правителя я вже удостоїв честі знайомства з нею, а ти трохи недотягуєш ні до її кмітливості, і тим паче, до вроди. – зухвало кинув Яред, удостоївши Елен коротеньким поглядом, ніби заспокоїти намагався. Нащо? Вона мліти не збирається.

Вуста так званого Мека нервово смикнулися, наче збиралися втнути посмішку, але передумали. Очі звузилися, тонкі ніздрі підлітали, немов крила птаха, який рвучко здіймається в небо. Смертельна лють. Елен ледве не збило нею. Якби головний прихвостень, як зрозуміла Елен, міг вбити Яреда цієї ж миті, він би це зробив.

         Кред нарешті відмер та зайшовся радісним реготом, наче зухвалий жарт полководця неймовірно його втішив. Улесливий почет взявся підтримувати володаря з усіх кутків просторого залу, наповнивши повітря гіркуватим присмаком вдаваної щирості. Елен піднуджувало. Ковтнула клубок в’язкої слини, щоб прогнати огидний присмак з рота, проте допомогло погано.

- Правителю! – голосно перебив Яред загальний приступ блювотних веселощів. Кред одразу вмовк, а за ним всі інші. Стрельнув металевою холоднечею з-під насуплених брів, не приховуючи невдоволення.Володарю посміли перебити втіху, а винуватця покарати не може. Побоюється. Тому вирівняв поставу та повагом всівся на трон, зволивши слухати єдиного сина. – Перед моєю подорожжю за Великий Ліс у нас була домовленість, ти пам’ятаєш? – Кред обережно кивнув. – Незалежно від результату ти віддаєш мені Каффу. Оскільки я не тільки повернувся живим, але й з бажаним трофеєм – я вимагаю від тебе дотримати слова.

- Спочатку покажи. – голос правителя звучав утробно, майже застережно.

Багато років тому йому не вдалося довести власну безстрашність перед владним Анеком, та все ж хитрощами вдалося зайняти його місце, а сьогодні відкинутий ним син підносить дар, який він не зміг взяти. Страх – нице почуття, якщо не навчитися з ним жити. Кред так і не навчився.

Яред вхопився за порепане руків’я реліквії та одним різким порухом руки вихопив меча з піхов. Позаду них почувся втишений звук захвату, що вирвався одночасно з десятків ротів. Легенда, казка, повір’я, вигадка для невдах – про меч Талка ходило багато переказів. Елен же знала одне, спостерігаючи за божевільними іскорками в очах Креда – він схибнеться остаточно.