5

Пишність убранства величного Неро вражала. Масивні колони сліпили білизною, не втративши помпезної краси за віки споглядання людської дріб’язковості. Про цей палац плодилися найрізноманітніші чутки, тому що ніхто достеменно не знав, хто його заснував і коли. За однією з найнеймовірніших версій цю велич спорудив один з Богів, закохавшись у земну красуню, тому вирішив звести для неї палац неземної краси, аби порівнявся з її вродою. Дана легенда передавалася з вуст в вуста манірними дівулями, які мріяли стати обраницею небожителя. Катма, що небожителі байдуже споглядали на дурощі зманіжених дівиць.

 За переказами шаманів та відунів, Неро заснував перший полководець, що об’єднав під своїм гнітом усі тутешні племена. Тільки сайсаки та плем’я Рода йому не скорилися, що залишилося незмінним й донині. Ім’я бравого сміливця вже ніхто не пам’ятав, оскільки жодних записів чи хоча б якихось знахідок, котрі давали б уявлення про тогочасну культуру, не залишилося. Нібито цей полководець став першим, хто заклав фундамент цієї величі, а вже його нащадки продовжили справу батька, звівши захопливо-гарний палац Неро. Навколо будівлі почало розростатися містечко, яке саме собою отримало похідну назву від палацу.

Серед народу ширилися ще одна версія, за якою цю красу побудувало плем’я Рода, що поклонялося сонцю, і яке жило на цих землях, та змушене було їх покинути, оскільки не змогло протистояти лютим загарбникам. Палац був подарунком для щедрого світила та слугував за храм жерцям, де вони, за повір’ям, приносили жертви. Донині гуляє чутка, що то були виключно молоді юнаки та дівчата, бо ж плем’я досі нікому не підкорилося, хоча й ховається в глибинах лісу Рода. Іноді вони зустрічаються в лісі, немов навмисно вигулькують, аби нагадати про себе, про свою нескореність та хижість. Кред страшенно лютував, коли чув подібні звістки, бо ж на початку свого блюзнірського правління обіцяв знищити ту купку напівголих та напівдиких невдах, проте не зміг цього зробити ще й досі.

Елен ступала блискучою мармуровою підлогою, намагаючись не звертати уваги на сотні прискіпливих поглядів, які виїдали її самовладання, навмисне не помічала свого відображення у цій величі та помпезності, що дихала в потилицю, проте увібрала в себе найганебніші риси людської натури: підлість, хіть, підступ, жадобу, байдужість, заздрість, перелюб. Наче небо впало на плечі і сили втримати його не маєш. Ноги підкошуються, бо єство волає під гнітом людських вад, найогидніших з усіх можливих, та ще й, котрі зібралися в одному місці. За личиною досконалості приховувалася ницість, вона жила в кожному присутньому, які зацікавлено вивчали їхню групку. Для Елен ці писки злилися в одну маску змазаних картинок, бо відчувала лиш усю спотвореність людської натури. Тортури на межі божевілля. Здавалося, рід людський, справді, забув нащо його творили. Забув науку Батька.

Після раптової зустрічі Креда в Ках, вони були спроваджені до Неро, без права відмови, дарма, що могутній правитель посміхався улесливо, вдаючи щирість.

- Яред, мій герою! Ти повернувся. Яка радість! – вигукував радісно володар, а в Елен нудота клубком в горлі звилася від підступу цих слів.

Вона зацікавлено споглядала коронованого безумця, вишукуючи в рисах його обличчя, словах та постави, спорідненість з Яредом. І не знаходила! Єдина риса, яку Яред успадкував  - це незвичайний металевий відтінок очей та нестримність натури, але син цю ваду викорінює, батько ж розвинув її за обрії розуміння. Навіть для неї виявилося складно осягнути всю схибленість самодурства, що розрослася єством Креда чорними нитками, заполонивши усього. І нема там місцю любові, це випалена земля, а на ній, як відомо, вже нічого не зростиш.

- Бачу ти все таки знайшов собі дівку, у якої зміг відсидітися між ногами! – браво продовжував Кред, під’їхав ближче, обпаливши Елен мутним блиском очиць, помежованих тонкими червоними судинками. Зловживання вина явно погано відображається не тільки на зовнішньому вигляді правителя, а й на самопочутті, що чітко проявлялося у глибокій задишці. – Я послав Орда зустріти тебе до Лісу, але чомусь не бачу його? – Кред вдав, що вишукує вказану особу, і не знаходить.

- Мабуть, відсиджується між ногами якоїсь дівки. – глузливо відказав Яред, а сам кипів, хлюпав дратівливістю. Елен намагалася закритися від неї. Тепер нічого не вдієш. Його план зазнав краху. Каффа, поки що їм не світить.

Кред весело загиготів, ніби жарт сина, насправді, його потішив.

- Можливо. За непослух він понесе справедливе покарання.

- Не сумніваюся. – уїдливо погодився Яред.

- Ти познайомиш мене зі своїми новими друзями? – володар оминув коня Яреда, об’їжджаючи довкола їхньої групки, пильно приглядаючись до Елен, Фолка та Сарду, який коротко підвивав, рвав напругу між присутніми принишклою люттю. Тільки дай їй причину спалахнути і дух Справедливості не зупинити, то буде криваве місиво. Цього Елен допустити не могла.

- Фолк та його сестра Елен. – Яред махнув рукою в бік вільнодумця, який навіть порухом брови не виказав здивування, ніби шалено зрадів щойно віднайденій сестрі. – Вони провели мене через скелі Арнара, і захотіли побачити цей бік Лісу. Я не міг відмовити. Послуга за послугу.

Погляд Креда спалахнув,  нібито зовсім не чекав почути згадку про скелі з вуст сина. Він знову зупинився перед сином, нервово сіпаючи повід коня, вишукуючи на обличчі Яреда ознаки неправди.

- Ти був у храмі Талка? – не зумів приховати захват правитель.

- Був, і навіть здобув його Меч. – впевнено мовив Яред, враз збільшуючись у розмірах від переваги, що тримав в руках, обсипаючи самодура при владі показною зверхністю. Бо ж віднині він мав ще один козир в руках перед Кредовим божевіллям.