4.1

Розмова з Елен відбулася дорогою до Ках. В Марти вони пробули чотири дні, за які Фолк добряче дістав дочку Лісу, але й досі не визначився, що він збирається робити далі й куди податися взагалі. Попросився з ними в дорогу. Яред вирішив, що проведе його до Неро, а далі їхні шляхи розійдуться остаточно.

- Елен! – погукав він, порівнявши їхніх коней.

- Що? – вона не повернула голови, щоб глянути на нього.

Зосереджено милувалася пейзажами, людьми, які самовіддано трудилися на полях, не звертаючи на них уваги. У кожного свій клопіт. Селяни поспішають зібрати врожай до Сезону холодів, Яред заливається сум’яттям.

- До Неро нам разом не можна.

Вона все одно не повернула голови. Навмисне, знав це. Бачив. Розкусила його. Начисто забув з ким має справу. Бовдур.

- Ти тому стільки днів брови супиш і ночами кудись зникаєш?

Він зітхнув. Полегшено. Та, мабуть, поспішив з висновками, тому що Елен заговорила знову.

- Чому мені не можна в Неро? Чи мені не можна туди з тобою?

- Тобі не можна туди зі мною, – Яред затамував подих в очікуванні відповіді.

Вона не дивилася на нього. Не втягувала очима без кольору. Ляклива реакція.

- Чому?

- Кред. Він влаштує на тебе полювання, якщо побачить поряд зі мною.

- Гадаєш, у Каффі зможеш мене заховати?

- Я не ховаю тебе. Прошу не наражатися на необдуману небезпеку. Кред божевільний. Коли матиму дарчу на Каффу, приїду до тебе, а доти за тобою нагляне Самардак.

- Мені не потрібен наглядач! – нарешті повернулася, вистрибуючи з очей колючим обуренням.

- Так мені буде спокійніше. В Каффі у мене будинок. Ти там оселишся, а Самардак допоможе освоїтися.

Вона мовчала. Відвернулася. Хвилі невдоволення здіймалися високо над ним, але Яред не збирався схилитися під їхнім напором.

Довгий час вони їхали мовчки. Він навмисне трохи відстав, аби дати їй освоїтися з неминучим. Своє рішення не змінить, як би не впиралася. От, чи підкориться йому, оце питання!

Затяжною мовчанкою вимаринувала його до самого закладу Аніки, яка зустріла їх не менш зухвало, аніж першого разу.

- Скільки кімнат потрібно? – єхидно поцікавилася жвава жіночка, глипаючи на них гострими карими очиськами.

- Дві, – впевнено рубав Яред. – Одна для мене та Елен, а інша для них. – кивнув головою в бік Солла та Фолка.

- Я не буду з ним в одній кімнаті, – вередливо, наче дитина, обурився Солл.

- То заночуєш в стайні, біля коней, – відрубала нахабно Аніка, зникаючи за дверима свого закладу.

Спантеличеному хлопцеві не лишили вибору, м’яке ліжко і ситна вечеря, взяли гру над ображеним марнославством.

Вони розійшлися кімнатами. Яред втомлено присів на ліжко, знімав запилюжені чоботи і туніку, очікуючи Елен, яка прилаштовувала Морду. Нікому не доручає своїх друзів. Чомусь зловив себе на думці, що вони значать для неї більше, аніж він. Потім викинув дурниці з голови, все ж мав здоровий глузд, аби не впиватися ними. До кімнати невпевнено постукали. Він відчинив, впускаючи зацькованого чоловіка Аніки. Бідний чоловік. Геть затюкала. Навіть погляду боїться підняти, горба підігнув і тягне величезні відра з гарячою водою для купання.

Яред вхопив одне з них, щоб допомогти небораці. Нещастя в чоловічій подобі приходило ще три рази, і тільки потім на порозі з’явилася відсторонена Елен. Висипала іскри невдоволення з очей, які увібрали до себе весь страх цього світу. То був Яредів страх. Він чекав її відповіді, а вона навмисно тягнула жили з нього.

Скинула запилюжену плаху, розматала буру шмату, щоб висипати захоплення перед його очі. Яред сидів на ліжку. Пильно спостерігав за монотонними рухами своєї цінності, котра знімала сандалі та коротку сорочку, постаючи перед ним у всій красі ідеальної оголеності. Сяйнула зверхністю з очей без кольору і зникла за ширмою. Це запрошення чи покарання?

Мінливість ніколи не була властива рисам його характеру, проявляти її тепер однозначно не збирався. Тому, стягнув залишки одягу, нахабно попрямувавши за ширму. Зайшов з іншого боку великого дерев’яного чану і, не дивлячись на Елен, заліз у воду, яка піднялася над краями та розхлюпалася. Його ноги торкнулися ніг Елен,і тільки тоді дозволив собі підняти на неї погляд. А там холоднеча, помежована неприкритим гнівом. На нього лютується, бо відіслати хоче. І як пояснити, що інакше не можна? Якщо не вдається досягти бажаного словами, то може мова тіла допоможе? Він підсунувся ближче, знову розхлюпав воду. Обхопив Елен за ноги, засунув поміж своїх, зухвало привласнив вуста. Вона не впиралася. Не врізала добрячого ляща, як вміє, що й зубів не дорахуєшся, просто обхопила його за шию у відповідь, дозволяючи мові тіла домовитися двом упертюхам. Цю ніч залишили для спраги, душевної та тілесної. В кожному уривчастому подиху відчувалася її згода, він платив самовіддано за цей дарунок. І не треба слів. Іноді вони отрута, а іноді безжальні вбивці. Вбивати їхнє єднання ними не хотів, Елен його підтримала.

Ранок став провісником лиха. Як відомо, воно приходить зненацька. Поки Яред тамував в собі бажання забрати Елен до Неро, плюнути на всі перестороги та не відпускати її ані на мить, доля-паскудниця вирішила все за них. Зранку, вони, не поспішаючи, зібралися в дорогу, ніби навмисно відтягували мить розлуки, бо ночі мало і дня також. Мабуть, й цілого життя буде мало. На виїзді з міста, за благенькою брамою, їх мав чекати Самардак, аби супроводжувати Елен. Сонце стояло високо, кутало місто у своє тепло, ніби нагадувало -  незабаром це блаженство скінчиться. Не помилилося. Затишшя завжди є передвісником бурі. Тільки-но кінські копита вицокали за браму, як у мареві помаранчевих променів здінялася курява. Протяжна кавалькада на міцних кінських спинах впевнено розрізала повітря стрілою, наче прямувала за чітко вибудуваним шляхом.