3

Елен купалася в крові. З рук темних силуетів, що виблискували металевими бляхами у криваво-червоних променях сонця, скапувала кров, багряна, тягуча, з нудотним запахам солоду. Її нудило. Жага вбивства пронизувала нутрощі, стягувала їх тугим джгутом, щоб вихлюпнути посіяну довкола смерть.

Нутро повне смердючого бажання вбивати. Найжаданіше з поміж інших. Їй хотілося сховатися. Відгородитися. Заступити за широку спину Яреда, щоб вберіг від протиріч, від гіркого трунку, від цих потвор, що називають себе людьми. Вона стерпить, бо мусить. Не вперше і не в останнє.

Сарду шаленів мовчки, тільки здиблена шерсть видавала напруження, звірине бажання рвати здобич. Ці потвори ще не відають про свою участь, але вона вирішена наперед. Вони здобич духу Справедливості, а від неї ніхто не втече.

Яред виступив вперед, межа лишилася позаду. Ліс зімкнув свої тенета за їхніми спинами, залишив борсатися з страхами на самоті. Широка спина виросла перед нею, змусила відчути себе слабкою і захищеною. Вона вткнулася головою між його лопатки, дозволяючи собі маленький перепочинок, невиправну слабкість. Яред стояв рівно, височів скелею, затиснувши кулаки для нападу, впевнено наповнював груди повітрям для захисту. Її ідеальний захисник.

- Полководцю! – одна з постатей відліпилася від інших, яких Елен нарахувала шість, та звернулася до Яреда. Голос незнайомця нагадував приглушений скрегіт металу об камінь. Вона визирнула з-за плеча свого захисника, щоб придивитися пильніше. Майже зросту Яреда, коротко підстрижене темно-русяве волосся, широке чоло порізане глибокими поперечними зморшками, а кремезне треноване тіло закуте в чорний шкіряний обладунок, що відсвічував металевими наклепками на грудях, плечах та ліктях. Чорна постать несла в собі неосяжну чорноту. Страшне видовище, практично потойбічне. – З поверненням!

- Я думаю, його не чекають, – спокійно відповів Яред, і лиш Елен відала, чого вартувало йому стримати пекельні язики люті, що рвалася назовні. – Чи не так, Орде?

- Володар наказав супроводжувати тебе до Неро, – забарився з відповіддю так званий Орд, наче не очікував вбивчої самовпевненості з боку співрозмовника.

- Я знаю туди дорогу. Мені супровід не потрібен, тому збери своїх гниличок і їдь далі жахати Кредових задолизів, – його рука повільно зімкнулася на мечі, що дивним чином опинився застромлений у піхви, прикріплені на поясі.

Здивування Яреда миттєво переросло у розуміння вищого, можливо недосяжного, але незвичного явища, котре повторилося вдруге. Першого разу це сталося, коли йшов пожирачем життів на служителів храму Талка, які посягнули на його цінність.

Маска пошани злетіла з мармизи Орда, відкриваючи справжнє нутро, а воно гниле до кістяка, і смердить нестерпно. Погляд гострих блакитних очей завмер на руці Яреда, а інші поплічники стурбовано перезирнулися між собою. Чекали наказу.

- Полководцю, я прийшов не по твою смерть. Це наказ володаря і я його виконую.

Яред кивнув, ніби насправді повірив у брехню. Елен відчувала її у роті, гірку й зрадливу.

- Звичайно, наказ не можна порушувати. В такому разі, просто відійди зі своїми гниличками подалі. Я втомився, і не маю бажання споглядати їхні потворні пики, – зухвало мовив він, перевівши погляд на Солла. – Бери Фолка, назбирайте хмизу для вогню, а ми з Елен подбаємо про коней.

Солл на мить розгубився, пострибавши поглядом, наче підбитий горобець, а тоді кинувся виконувати прохання Яреда. Фолк також не посмів заперечити, надто суперечлива ситуація закрутилася навкруги. Потроху до нього починало доходити, що Яред не звичайний шукач пригод, якому закортіло здобути славу легендарного Талка, він належить до правителів людських доль по цей бік Лісу.

 Орд вагався лише мить, неначе щось вирішував для себе, потім кивнув Яредові в знак пошани й послуху, мазнув поглядом станом Елен і подався геть, розбиваючи невеличкий табір неподалік.

Яред мовчки взявся поратися біля коней, навмисно оминаючи глибини тривоги, що зачаїлися в очах Елен.

- Яред, - тихо звернулася вона, пораючись біля сідла Морду, – навкруги повно очей. Сарду шаленіє. Твої люди, наче привиди.

- Так і повинно бути. Попроси Сарду заспокоїтися і не втручатися, щоб не відбувалося, – відповідав холодно, стягуючи сідло зі свого коня.

- Ти про що? – думки Елен обпекла жахлива здогадка, яку боялася озвучити.

Яред став з іншого боку Морду, накрив її руки своїми, щоб сказати те, чого так не хотіла чути.

- Ти знаєш … Щоб не відбувалося цієї ночі, щоб ти не почула чи не побачила, не смій втручатися, і Сарду заборони. Інакше не можна … Зрозумій, якщо цього не зробити, ми до ранку можемо не дожити. Кред не чекає мого повернення.

Заперечити не могла, а єство верещало спротивом, бунтувало праведним гнівом, бо покликане відроджувати – не вбивати. Хоча, свого часу, забрала життя ката ненароджених, ці потвори такі ж, але не їй бути вершителькою людських доль.

Вона кивнула, приймаючи слова Яреда. Стягла сідло зі спини Морду і повернулася до Сарду, котрий нервово крутився поряд. Відчувала його неспокій, тваринне бажання відновити справедливість, відплатити потворам за заслуги, проте не сьогодні. Цю почесть дозволить зробити людям Яреда. Справедливість буває різною, іноді вона вимагає крові. Одвічний закон, написаний людьми. Навряд його вдасться хоч колись порушити – кров за кров. Народися, щоб померти.