2

Батько шумів. Не погрозливо. Не хотів сварити  непослухів, а щиросердно, вдоволено вів своїх дітей до мети. Зрештою, діти виростають, розправляють крила і хочуть вільного падіння, щоб навчитися літати самостійно. Він дозволив це їм. Він мудрий батько. Коли твій син йде на тебе ворогом, потрібно виявити нечувану мудрість та мужність, щоб відпустити його, не покарати з усієї люті батьківського гніву. Йому вдалося відпустити Талка без кровопролиття, бо смерть дитини найбільший біль, якого може зазнати батьківське серце. Тепер його діти володарюють на творінні, витканого всемогутніми Богами. Колись він був одним із них, певно, найсильнішим, бо інакше не вдалося б стримувати химер стільки часу. Та й не виборсатися їм з древнього коріння, котре розгалузилося в кожен закуток цього чудового світу. Одне турбувало, діти втрачали подобу свого творця, начисто забули науку, якою невпинно наповнював їхні серця. Діти - найбільший біль батьків і найбільша любов.

         Яред не дозволив собі тримати Елен за руку, бо вони йшли через Ліс, а він не допускає милості. Свій шлях маєш пройти одинаком, випробування страхами й чеснотами не минають безслідно. Наука Батька-Лісу складна, але правдива. Хоча, шлях через Ліс цього разу видався трошки простішим. Яред губився в здогадках, з чого такі зміни, проте шалено радів ним. І неважливо, чи то Фолк та Солл цілу ніч невтомно трудилися біля дочок Лісу, чи то меч Талка та їхнє єднання з Елен зачепило правильну струну в поблажливості Батька. Сьогодні він добрий до них. Лиш вдоволено шумить у вітті розлогих дерев, наповнює повітря запахом квітів, улесливо пестить слух переливчастим співом птахів. Блаженство розливалося єством. Виявляється, Батько може бути й добрим до своїх дітей. А яка б доля їх чекала, якби Талку не захотілося мінливої свободи? Одразу ж відкинув ці думки. Він знайшов свою цінність, їхня доля йти поруч, разом творити своє завтра.

         Вони мовчали весь шлях, навіть базікало Фолк не смів порушити гармонію звуків, зітканих зі щедрості задоволеного Лісу. Невсипуще око суворого Батька невагомо відчувалося кожною часточкою єства, тому порушити тихе блаженство і розгнівати зачинателя людського роду не наважувався ніхто, та й не хотів. Приймали тихе схвалення, боячись, хоча б, зайвим рухом сполохати цю ідилію.

         Яред відкрито милувався Елен, яка дозволила майже неприпустиму вільність – випустила красу цього світу на волю. Саме так він міг описати ту безмежну таємницю, сховану за бурою шматою, відгородженою від людей. І сумніви його долали, чи вдасться явити її перед очі розбурханому світові. «Скарб дасть багатьом надію. Ти не можеш володіти ним одноосібно. Народи загубиш. Думай, сину» - гримів Батько, коли він вперше наважився ступити за межу, і думав постійно над тими словами. У них суцільні загадки, вони напівтони, з яких потрібно витягти істину, а вона у кожного своя.

         Коней вони пустили вперед, а Морду, як поводир, йшов попереду. Яредові здивуватися б та засипати Елен купою запитань, але усвідомлював, що час виходити за рамки звичного та усталеного. Тварини Елен, неправильно, друзі - не просто собака та кінь, які завжди поруч з нею, а єдиний організм, що рухається в одному ритмі, тонко відчуває цей світ, на смерть стоїть один за одного. Цього у них варто повчитися, а ще краще перейняти. Сарду взагалі незрозуміло де ганяв, лиш зрідка вистрибував перед їхні очі, щоб знову зникнути. Елен весело посміхалася йому у слід, тоді переводила стривожений погляд на Солла, який постійно сполохано озирався, неначе з під найменшого кущика на нього чатують химери. Попередня наука Батька-Лісу далася йому непросто, тому ефемерні страхи цілком виправдані і зрозумілі. Миті єднання дітей та Батька короткі, але такі чудові.

         Війнув грайливий вітерець, потім повернувся і здійнявся збуреним вихором, котрий нещадно шматував верхівки дерев. Яред стишив хід, не розуміючи як посеред густого лісу може здійнятися вітер такої сили. Шум наростав, закладав вуха, лящав в голові пронизливим болем – Батько говорить!

- Діти, за межею смерть!

Яред вкляк, зловив поглядом Елен, яка підняла голову догори і несамовито блукала очима у верхів’ї величних дерев. Різко глипнула на Фолка й Солла, що завмерли бентежно на своїх місцях.

- Ви чуєте? – звернулася до них.

- Що? – нерозуміюче кліпав Солл.

Її стурбований, темно-зелений погляд, який увібрав у себе всі барви Батька-Лісу, уперіщився в Яреда, вимагаючи відповіді.

- Чую, – відповів він, шукаючи порозуміння у тому погляді.

Із густих хащів вискочив Сарду, котрий одразу кинувся до Елен. Шерсть на загривку стояла дибки, він, ніби виріс у розмірах, зробився нездоланно лютим, озвірілим, налякавши Солла та Фолка ледь не до мокрих штанців.

Припадаючи на задні лапи біля Елен, пес навіжено намотував кола довкола її ніг, видавав утробні, несумісні з гарчанням, звуки, знавісніло намагався щось сказати чи показати. Яред боявся озватися, перервати оту мить дивного єднання, тому що бачив, Сарду не просто так скаженіє, щось відбувається, бо ж Батько-Ліс не просто так заговорив.

- Будьте пильні, діти! – шуміло у вітті. – Бережи скарб. Він для світу, ти для нього.

З поміж дерев з’явилася тінь, яка виросла в силует дівчини із золотавими очима. Яред пам’ятав її. Вона зустрічала їх, коли вони вперше наважилися перетнути межу Лісу.

Дівчина в дранті тихо заговорила до Елен, не удостоївши інших навіть поглядом. Сарду тривожно підвивав збоку, наганяв липкого жаху, що відбився в очах переляканого Солла. Фолк лиш зацікавлено спостерігав, не наважуючись щось бренькнути. Навіть йому вистачило клепки, аби осягнути всю незрозумілість і серйозність подій, котрі закручувалися навколо них.