Глава 4. Перенесення в храм

«Стоять жерці перед призовним колом. Чекають сильного та сміливого воїна з іншого світу. Засвітилося коло, обволокло все димом і гаром, а коли той розвіявся, виявилося, що поклав усіх могутній воїн з окаянного автомата. Бо був покликаний прямо з поля брані і не встиг розібратися, хто перед ним, тому й пустив перед собою чергу. До творця».

А якщо там бар'єр?

«Розвіявся дим, а воїн мертвий лежить. Відрикошетили кулі-дури від бар'єра магічного, та й убили героя покликаного».

«Викликали якось маги-чарівники демона, щоб сили його отримати і розділити її на всіх учасників. З'явився перед ними маленький демон, пукнув від страху. Та й убив усіх магів, смородом чадним. А ні до чого було викликати демона у закритому приміщенні, без вентиляції».

«Засвітилося призовне коло під ногами школяра одинака.

– Ура-А-А! – закричав він, але коло тут же згасло, не давши можливості проявити магічні сили в світі чудовому…

– …Знову ти героя вбив, – пожурив наставник свого учня, коли коло призову перенесло тільки затихаючий звук «а-А-А!».

«Закликали якось дві чарівниці магічного помічника, щоб допомагав їм, але заклинання від хвилювання переплутали. Суккуба викликали. А потім нічого, втягнулися».

Яка тільки нісенітниця не лізе в голову, поки тебе тягне магічним каналом.

– а! – залишковий крик застряг у горлі, ніби його придавило поршнем, а тіло продовжувало тремтіти від надлишку сприйняттів, як його розтягли, побили, подрібнили до атомів і знову зібрали в купу під назвою "людина". Ненавиджу магію. Як же я її ненавиджу. Це через неї постійно виникають проблеми. А ще від відеокамер, осколкової зброї та надто допитливих людей. Ах, так, забув, і від могутніх духів також.

– …а щоб його демони побрали, – просипів я кудись в пильну кам'яну підлогу.

Ніколи. Ніколи більше не користуватимуся таким переміщенням. Це гірше за стаціонарний портал на порядок. Адже переміщення має бути м'яким та комфортним, хіба ні? Так би мовити, для захисту людини. Втім, можливо це тільки я так на нього реагую.

Якось підвівшись, помітив, що руки сині. Я що помер? Знову? Ущипнув себе за стегно. Та ні, дідько, боляче. Тіло начебто живе, тоді чому воно синє? Перевірив себе скрізь, де можна було обійтись без дзеркала: задер штанину, сорочку, навіть волосся помацав. І натрапив на невеликі ріжки.

– «Що це за хрінь? На кого це я перетворився?».

– …,…демона? – зачепився перекладач за найчастіше вживане слово.

– «Ви жартуєте? Ким мені тепер лаятись?».

Той, хто це промовив виявився магом. Хто б сумнівався. Поруч з ним ще троє. У кожного в руці довга тростина. Дивно, начебто не старі ще, а на ціпок спираються. А той, у блідо-зеленому балахоні, взагалі кульгавий. І погляд такий, ніби ладен мене голими руками порвати. Гаразд, так його й називатиму, Блідим. Он того, Чорним, бо в чорному вбрані, того Синім, хоч вбрання й не зовсім синє, а радше темне, проте одного темного досить. А дрібну дівчину охрещу Блазнем, тому, що подібні яскраві поєднання червоного та зеленого тільки блазні носять.

А чого вони стоять, в рот води набравши? Невже не очікували? Точно, то-то мармизи такі здивовані. І до чого ж привабливі, сволоти, що аж плювати хочеться. Я й плюнув.

Плювок застиг у повітрі й мокрою плямою потік донизу. Невидима стіна? Очікувано. Доторкнувся, постукав, ніякої віддачі немає. А якщо кулаком? Ух, боляче, це набагато міцніше за скло. Не те що б я руками скло колись трощив, а ось ногами. Але магічна перепона з честю витримала цей тест. Лише ногу собі відбив. Помацав все коло, в якому опинився, і з'ясував, що його радіус всього на кілька сантиметрів більше розведених в бік рук. Ілюзія свободи. Перевів погляд на стелю. Шкода, що я магії вже не бачу. Можливо, десь там є вихід чи бодай щілина. Адже повітря сюди якось потрапляє. А якщо ні, я ризикую тут задихнутися.

І чого це маги зволікають? Випускайте, давайте, раз прикликали.

Біля входу я помітив п'ятого мага, жінку в жовтій сукні, назву її Жовтяночкою. Вони зібралися разом, щоб порадитись. Нажаль, перекладач ще не налаштувався на їхню мову, видаючи малоінформативні уривчасті слова. Як стверджував кіборг, це передовий винахід його світу, що на порядок перевершував магічний аналог, тому може перекласти мову будь-якої істоти, яка володіє розумом, йому тільки потрібен час для синхронізації. Втім, я не дуже вірю його словам. Мову тварин він не перекладає, хоч вони теж мають розум і спілкуються між собою. А ще є живі артефакти, їх цей перекладач також ігнорує. За винятком тих, хто й так розмовляє по людському.

Тим часом, Жовтянка направила ціпок у мій бік. Камінь на його кінці засвітився жовтим кольором, навколо нього з'явилися символи, і в мене спрямованим потоком полетіли іскри. І ніяк не ухилитися, не відскочити вбік. Хіба що пригнутися, ставши на коліна, але тоді в них може виникнути хибне враження, ніби я схиляюся перед ними. Ну і що, хіба то вперше? Іскри досягли перешкоди і розтеклися по всій поверхні, роблячи її видимою. Як я й думав, вона мала форму колби, і була приблизно три метри заввишки. Ех, мені б крила, але чого немає, того нема. Хіба що роги, але гамселити ними перешкоду? Я ж не баран. Втім, була б вона трохи вужчою, можна було вибратися, упершись ногами та спиною в протилежні боки.