Глава 3. Нове завдання

– Не дочекаєшся, – слова вилетіли з вуст ніби самі собою. Як же я ненавиджу цю його здібність.

– Скажи, я ж вчасно?

Копіювати з’яву кіборга теж не найкраща ідея. Він лише торкнувся до браслета-перекладача, і той миттю відстебнувся від зап'ястя та впав в його руку.

– Ні, – навмисне грубити не хотілося, але я нічого не міг з собою вдіяти. У його присутності людина говорила саме те, що думала.

Нарешті він з'явився перед очима. У тілі Фабіо, хлопця, якого я колись підставив. А якщо точніше, втрутився в його долю, висмикнувши зі звичного світу і показавши, на що здатна «вільна» людина. Ніхто б не встояв проти такої спокуси. Відтепер Фабіо повністю належить цьому духові і навіть не здогадується про це.

– Навіщо ти тут з'явився? – запитувати, як він мене знайшов та ще й впізнав, було марно. Адже, за весь час нашого знайомства, навіть з'ясувати ким він є насправді, і на що здатний, не вийшло.

– А хіба не зрозуміло? Ти мені все ще потрібний.

– То це твоїх рук справа? – якби я міг, то доволі експресивно вказав би на тіло в якому опинився.

– Звісно! – він оглядав перекладач, ніби дивувався новій іграшці, але, швидше за все, просто зчитував з нього інформацію або навіть завантажував щось нове.

– Але ж я виконав твоє завдання, як ми й домовлялися.

– А що не так? Тепер ти маєш отримати винагороду за таку чудову роботу.

Чомусь після слова «винагорода» мурашки повернулися у чотирикратному вигляді. Бо щось мені підказувало, що наші уявлення про плату за послуги дуже відрізняються.

– Я справедливо вважав, що моєю нагородою буде визволення від твоєї кабали.

– Ні, ти помилився. Усі люди помиляються, нажаль така їхня природа.

– Але я не присягався служити тобі вічно.

– Це сумно. Ти мені сподобався. Не те, що нинішні хранителі. Зовсім не виправдали покладених на них обов'язків. Смуток-біда.

Еге ж, обов'язків. Чи не забагато вимагаєш від звичайних людей наділених краплею твоєї сили? Тут будь-хто зажадає більшого й почне вважати себе надлюдиною. Тож я навіть не засуджую їх і не тримаю зла. Нехай спочивають зі миром. У стазісі. І якомога довше.

Дух повернув мені перекладач, застебнувши його чомусь на лівій руці. А в голові тим часом промайнуло, що самостійно зняти вже не вийде.

– То що тобі від мене треба?

– Що за необґрунтована зухвалість, – тепер він заліз до просторової кишені й дістав дві чорні капсули, котрі залишилися від попереднього завдання. Вкотре переконавшись, що правила нашого світу на нього не діють. – Я ж сказав, просто винагородити.

Виникло відчуття, ніби нагорода зараз в мене прилетить, як ядро ​​наплавленим каналом. Якби міг, втік, натомість нервово запитав:

– Е-е, чим?

– А це ти сам обери.

– У якому сенсі?

– Виконаю все що забажаєш, – дух на секунду стиснув капсули в руці й вони побіліли, а потім знову стали чорними, але з білими прожилками. Змінив точку перенесення? Вдруге стиснув, і капсул стало п'ять. – Будь-яка забаганка, будь-яка мрія. Хочеш, цілий гарем із красунь, і кожна любитиме тебе щиро. Хочеш цілий світ подарую. А може, хочеш стати богом?

Не розумію, спокушає чи насміхається. Не може бути все так просто, як завжди відчуваю каверзу. Мрія може бути незрівнянно більшою обіцяній нагороді і доведеться знову відпрацьовувати. Тут треба бути обережливішим та розважливішим. Я знаю, він обов’язково виконає обіцяне, проте реалізація мені може не сподобатись. У нас надто різний спосіб мислення.

– Так одразу й не відповім, чого саме хочу.

– Не хвилюйся, у нас повно часу, – він повернув капсули до кишені. – Адже вічність – це багато? Ти ж здогадався, що ми зараз перебуваємо поза часом?

Точно насміхається. Нехай часу й повно, але я не хочу застрягти тут навічно разом із ним. Треба щось вибирати. Як на зло до голови нічого не спадало, і я вирішив відволіктися.

– А з Фабіо все гаразд? Якось він дивно виглядає. Наче дохлий.

– Чому тебе це хвилює? Досі ти не цікавився його долею. Але ти молодець, навіть у такому обмеженому тілі, помітив, що з людиною щось не так. Не дарма я тебе обрав. Тому відповім – як тільки ця копія виконає своє завдання, вона розвіється. Я її, так би мовити, спеціально позичив, заради зустрічі з тобою.

– Ага, і згідно з твоїми правилами, Фабіо дізнається про нашу розмову.

– Не турбуйся, він зараз надто зайнятий. Захопився порятунком одного зі світів. А втім, ти маєш рацію, це мої правила, і я вирішую, що він запам'ятає, а що ні. То що ти вирішив?

– Не підганяй. Ти щойно казав, що часу повно.

І я спеціально намагався його потягнути розмовами, які б відволікали, намагаючись одночасно придумати відповідь, поки це не зробили за мене. Я знову сфокусувався на обличчі Фабіо, яке дуже відрізнялося від оригіналу. Схоже, саме це мене й дратувало.

– А ти не міг би його зробити трохи живим чи як?

– Навіщо? Це лише інструмент, маріонетка. Нема чого його робити більш живим.